Про Дружину мандрівника часом, мандрівки часом без машини часу і роздуми про паралельну реальність:)

Цю книжку я прочитала давненько, три книжки тому, а це майже два місяці часу і все одно не впевнена, що зможу точно розказати, про що вона і чітко сформулювати свої враження. Отож – Дружина мандрівника часом авторства американки Одрі Ніффенеґґер. Є ще однойменний фільм, але як завжди – раджу спочатку книжку, так як в фільмі багато подій пропущено, а спойлерів на книжку буде багато.

За сюжетом це більше книжка про кохання, про дружбу, про власний вибір і про те, чи й справді ми його робимо? Бо може той вибір за нас вже зробив хтось інший, а ми лише маємо певну ілюзію власної причетності до того, що саме від нас залежить те, що з нами відбувається.
А ще, звичайно ж, тут багато подорожей в часі. Головний герой Генрі майже все своє свідоме життя подорожує в часі. Він – мандрівник, але не все так просто: ніяких машин часу чи інших артефактів, які б переносили його в часі в куди і в коли він хоче, в Генрі нема. Натомість, є генетичне захворювання, яке призводить до того, що Генрі в будь-який час свого життя щезає з свого теперішнього і потрапляє в своє минуле чи майбутнє. При цьому, він – абсолютно голий, бо ж його одяг та інші речі, які не є частиною тіла Генрі, не мають такої чудної хвороби і скакати в часі не можуть. І Генрі абсолютно не в курсі, в коли і в куди він потрапить наступного разу. Але, з іншого боку, він може запам’ятовувати інформацію і залишати її своїм друзям, які потім же й повідомлять її Генрі. Заплутано? О та, і це найкльовіша штука в книжці:)
Хоча, книжка як би не так про Генрі, як про його дружину – Клер. З Генрі вона вперше познайомилася, коли їй було 6, а йому 36 років. Голий дядько Генрі виліз з кущів, попросив малу Клер нікому нічого про нього не розказувати, сказав, що прийде за тиждень і… щез. При другій зустрічі Клер мала все ті ж 6 років, а от Генрі було 35, при цьому, Генрі ж в курсі, що мала Клер – це його майбутня дружина, яку він в своєму теперішньому залишив сонну в ліжку і до малої Клер йому зась лізти з поцілунками і пестощами, хоч якби і має право, бо ж дружина:) Але мала Клер в своєму теперішньому не знає, що оцей дивний голий дядько, який зявляється ні звідки і туди ж щезає, її майбутній чоловік, тому з дитячою цікавістю все таки тягнеться до Генрі як до якоїсь фантастичної чарівної істоти, припасає для нього одяг і поїсти і навіть дуже цікаво проводить з ним час. Так Генрі і Клер зустрічалися досить довго, і під кінець Клер вже знала, що Генрі -це її майбутній чоловік.

“Деколи ти мені розказуєш про те і інше і я відчуваю, що майбутнє вже тут, розумієш? Ніби моє майбутнє вже сталося в минулому і я нічого не можу з цим зробити.”

А потім ці двоє зустрічаються в реалі, тобто, в часі, який є теперішнім для 20-тирічної Клер і є теперішнім для 28-мирічного Генрі. І тут вже зовсім інша ситуація: Клер знає хто такий Генрі, бо ж періодично бачилася з ним то 36-тирічним, то 41-норічніим і ці зустрічі то її минуле, але теперішній Генрі бачить Клер вперше в житті і взагалі не в курсі, чого ця симпатична незнайома дівчина кидається йому на шию і так тішиться їх зустрічі. Ну і зацініть ідею авторки та її втілення: тепер Клер розказує Генрі про їхні майбутні для нього і минулі для неї зустрічі, бо 28-мирічний Генрі ще не володіє тією інформацією, якою володітиме Генрі 36-тирічний , коли зустрівся з Клер в її дитинстві. От і виходить так, що Клер знає по датах майбутнє Генрі, бо для неї це майбутнє є минулим. А значить – Генрі жодним чином не може змінити чи якось повпливати на своє майбутнє, хоч і достеменно його знає, бо його майбутнє вже відбулося в минулому. Як вам така паралельна реальність? Мені, чи то через мою любов до математики і геометрії в шкільні роки, чи то просто через мою любов все складати по поличках, оці моменти з вираховуванням ймовірностей і дат, співставлянням оцих паралельних реальностей, коли всі теореми вдається доказати навіть попри те, що умови задачки постійно міняються дуже і дуже тішили.
Це було майже якесь фізичне задоволення від усвідомлення того, що в моїй голові вискладалася оця послідовність подій і що така послідовність взагалі може бути:) А таких моментів, коли реальності Клер та Генрі перемішуються – ціла книжка.
Але це були квіточки. Ягідки достигли тоді, коли 24-річний Генрі скаче в минуле, там зустрічає себе 5-тирічного і сам собі проводить екскурсію музеєм. При цьому малий Генрі не знає, що то за дивний дядько, який все про нього знає, як про себе самого.

“Моє маленьке я вже дома і залізає в ліжко. Пам’ятаю, пам’ятаю. я проснувся зранку і це було як прекрасний сон. Мама посміялася і сказала, що казка про мандрівки часом їй сподобалася і вона теж хотіла би спробувати.”

Або коли 27-мирічний Генрі вчить себе 9-тирічного, як взламувати замки в дверях і красти гаманці в перехожих, просто, щоб вижити. Або ж коли один Генрі скаче в своє минуле і зустрічається там з другим Генрі, який заскочив сюди в своє майбутнє, а ще десь ходить третій Генрі, для якого цей час є теперішнім…

“Я стою через дорогу від Чикагського інституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанії 9-тирічного самого себе. Він прийшов сюди з майбутньої середи, я з 1990-го року.”

“Ми йдемо до дверей квартири. – Бувай, – каже інший я. – Щасливо, – кажу я в відповідь, дивно збентежений виглядом самого себе…”

“Є тільки один я, але коли я мандрую часом, то деколи попадаю туди, де я вже є, і – так, тоді нас виходить двоє. Чи більше.”

“Розглядаю свого двійника. Я йому заздрю. Він – це я, але я, на жаль, ще не він. Він вже пройшов ті п’ять років, які для мене все ще загадка.”

Або коли Генрі скаче в своє минуле, в якому він ще не існує, бо ще не народився чи в майбутнє, де він вже не існує, бо вже помер? Як вам такий розвиток подій і такі паралельні реальності?
От чесно, я просто балділа від такої неймовірної кількості Генрі і такої кількості теперішнього, минулого і майбутнього в одному дні.
Ну от, це так… коротенько про зміст і про що книжка взагалі. І зізнаюся, що це єдина книжка про кохання і несправедливу долю (а де ж вона справедлива?), де я не плакала;)

Якщо говорити про враження від книжки не банальним сподобалася/не сподобалася, то ця книжка порвала мою свідомість на шматки: здається, над жодною книжкою я так не “зависала” в роздумах, підрахунках, співставляннях і придумуванні альтернативних варіантів розвитку. Ця книжка стала як збірник математичних задач, вирішити які мені було просто конче необхідно. Воно то так, але якщо задача не має правильної відповіді чи має їх кілька і кожна з них буде правильною?
Або альтернативних варінтів вирішення, тобто – іншого розвитку подій, ніж вже передбачений, взагалі не існує і є тільки той один єдиний який ми вже маємо?
І навіть якщо ти знаєш майбутнє наперед, а змінити нічого не можеш? Виходить, приказка “якби знав де впадеш, то соломи підстелив би” взагалі не має змісту, бо все в житті вже давно вирішено не знати ким і чому і змінити хід подій не є можливим. Хтось там, наверху,… давно написав матрицю існування всього і всіх, і якщо ти вже в матриці – змінити чи вийти за її рамки не можеш, навіть якщо точно знаєш де ті рамки проходять.
А ще я задумалася про вибір і випадковість…

“Вибір, над яким ми працюємо, це Всесвіт, де минуле, теперішнє і майбутнє існують одночасно і де все вже відбулося. Хаос – всесвіт, де все може статися і нічого наперед не вирішено, бо ми не можемо продумати всі варіанти.”

Якщо взяти написане в книжці за аксіому, то виходить, що наше право вибору, право самому вирішувати що і як, право самому обирати своє майбутнє, яким так тішиться все людство, це просто ілюзія… ніхто нічого не вибирає і не вирішує… виходить, що все є як є, сценарій життя написано, а ми всі слухняно чи не дуже граємо свої ролі, а це трохи сумно усвідомлювати, як не як…
Ще трошки про фаталізм і приреченість, бо про них теж задумуєшся з таким то сюжетом – виходить нічого не можна змінити, ні в минулому, ані в майбутньому. Виходить, ми маємо тільки тепер і зараз і саме його варто проживати наповну, бо це одночасно є нашим минулим і майбутнім і тільки саме в цей момент від нас щось та й залежить.

“Я просто розмовляю сам з собою з 1999 року … він сказав, що думає, що коли ти в теперішньому, то в часі є тільки власний вибір. Він каже, що в минулому ми можемо тільки те, що вже зробили і якщо ми там опиняємося, то по інакшому бути вже і не може … Ну, давай подумаємо. От ти йдеш в майбутнє, щось там робиш і повертаєшся в теперішнє. тоді те, що ти там зробив, це частина твого минулого.”

Але все одно, хочеться вірити, що я таки своїми діями і рішеннями в теперішньому впливаю та певним чином визначаю те, яким буде моє майбутнє, просто хочеться вірити і все…
П.с.: ой, забула розказати – Генрі неймовірно багато читає, то ж в книжці є багато згадок про різних авторів та книжки, а ще про музику, і трохи про страви та готування. Отака от квінтесенція всього, що я люблю;)

Якщо ви дочитали мене аж до сюди – я вами пишаюсь:)))) Книжечку дуже і дуже раджу почитати. Гарно в мене книжкова весна розпочалася, і, оскільки я вже знаю своє майбутнє відносно часу, коли я дочитала цю книжку, то можу вас запевнити, що гарна книжкова весна ще більше погарнішала, так що далі буде;)