Про французьке виховання і іншу “продитячу” літературу

Передмова: вже не вперше переконуюся в тому, що Господь вклинює в моє життя «щось» чи «когось» саме тоді, коли воно мені дійсно треба, а не тоді, коли я думаю, що воно мені треба чи хочу, щоб воно мало місце в моєму житті.  І щоб не перенавантажувати небесні сили конкретними бажаннями я в своїх розмовах з Богом прошу дати мені мудрості зрозуміти, що ж мені все таки треба і знайти шляхи, як я можу цього досягнути. І добрий Боженька завжди підкидує пару ідей і підсвічує небесним ліхтариком якийсь темний закапелок моєї душі з потрібними відповідями, куди я ще не заглядала.

От, нарешті поділюся з вами враженнями про дві дуже різні, але надзвичайно схожі книжки з серії “про виховання дітей”.
Перша це книжечка “ЯК СЛУХАТИ, ЩОБ ДІТИ З НАМИ ГОВОРИЛИ, ЯК ГОВОРИТИ, ЩОБ ДІТИ НАС СЛУХАЛИ” авторства Адель Фабер і Елейн Мазліш, видавництво “Свічадо“, а друга “ФРАНЦУЗЬКЕ ВИХОВАННЯ” авторства Памели Дракерман, видавництво “Часопис “Критика”.

Але спочатку трошки історії, як ті книжки мене знайшли;)
Після народження Андрійка і, відповідно, зменшенням дози моєї уваги до Ульки, мала Уляська почала привертати до себе увагу абсолютним неслухнянством. В нас був період безпричинних і щоденних “не хочу-не буду”. А мені на фоні невиспаності і перевтоми легше було на неї крикнути (бо тоді мала хоча би піднімала на мене голову і кричала до мене “не кисьи на мене!”), щоб вона все таки мене послухалася. Я почувалася не мамою, а мачухою… страшенно не люблю кричати до малої, а говорити спокійно в мене вже не було сили і терпіння. Каюся, але таке було:(
Знову виліз “комплекс поганої мами”(про який я навіть була написала допис, але не зважилася його оприлюднити) і вже було почалася чергова мамська криза «я-погана-мама-і-як-поділити-себе-на-двох-дітей-і-чоловіка-і-про-себе-кохану-не-забути”. Треба було щось робити, щоб знову знайти спільну мову з Улькою. Нам же було так добре, коли ми могли домовитися і без жодного крику дійти спільного рішення.
І коли я фактично вже була в стані скаженої білочки, добрий Боженька буквально тицьнув мені пальцем на оте “щось робити” – коліжанка Алка вже вкотре згадала мені про першу книжечку, і потішилася, що книжечка вийшла в українському перекладі.
Я за оту першу книжку бралася разів два, але якось тоді вона мені не читалася. Російський переклад і електронний варіант книжки не дуже сприяли читанню. Але, по великому рахунку, тоді просто ще не настав час на неї. Бо прочитай я її раніше, ця книжка не справила би на мене того враження, яке справила потім.
Я здається вже згадувала, що не забобонна, але в знаки вірю. Треба їх тільки розглядіти і зрозуміти, на що ж Небо хоче звернути нашу увагу. Ну погодьтеся, що це не просто співпадіння: в часі, коли в мене стояло питання “як мені говорити з дитиною, щоб вона мене слухала”,  мені підсунули під ніс ЖИВУ друковану книжку з такою ж назвою та ще й в українському перекладі. Та ще й до того всього я якраз їхала на Україну! Звичайно, що по приїзді до Льова я замовила собі книженцію на видавництві, а попри неї ще купу подібної літератури.
Сказати, що книжка справила на мене велике враження це те саме, що сказати, ніби я не дуже люблю читати. Книжка, без перебільшень, змінила моє уявлення про спілкування з дітьми і саме виховання в цілому. Після прочитання такої по першому разу, мені подумалося, що я просто не з того боку дивилася на себе як на маму і на батьківство взагалі. Якось більше акцентувала увагу на тому, що бути мамою і гарно виховати дитину означає дати тій дитині все необхідне для її повноцінного розвитку: морального, фізичного, духовного, психологічного, творчого і так далі. А ще до виховання дітей ставилася як до обов’язку батьків. Але ж то не конче має бути обов’язок! То має бути їх внутрішня необхідність і потреба – як от дихати чи випити зранку кави:) Бо, напевно, якщо до виховання дітей ставитися не як до обов’язку, а як до чогось надзвичайно приємного і життєво необхідного і …. і… і чогось такого бажаного і класного і ненапряжного і без думок «я погана мама», то тоді все буде виходити якнайкраще.
Це суто моя думка і ви не мусите з нею погоджуватися, але я відкрила для себе новий рівень того, як можна спокійно спілкуватися з дітьми. Що це, насамперед, вислухати дитину, зрозуміти її почуття і потреби, дозволити дитині відчути, що її розуміють і сприймають всерйоз і що її не просто слухають, а реально чують, а вже потім навчити дитину всякого такого іншого необхідного для виживання в цьому світі. Не буду лукавити – в мене й далі бувають періоди, коли крикнути до малої легше ніж стати навколішки(щоб бути її зросту) і спокійно вислухати, що вона каже… особливо, коли ми кудись спішимося чи переходимо дорогу… І я навіть менше-більше спокійно реагую на її “мама-мама, а сьо я пвидумава! ходи показью”)))
Зараз я перечитую цю книжку по-третьому разу і знову знаходжу для себе щось нове), збираюся з думками, аналізую, приміряю на себе і на малу Уляну і вже не так хаотично пробую застосовувати на практиці.
Сама книжка дуже цікаво, лаконічно і доступно подає інформацію, а ще дає дуже навіть конкретні поради, як можна поступити в тій чи іншій ситуації. В книжці описано реальні випадки з життя реальних батьків і дітей, їх поведінку в реальних ситуаціях. В кожному розділі подано не тільки інформацію, але й вказівки, як її застосувати. Є завдання, які треба виконати. А ще є дуже короткі конспекти (на одну сторінку) по кожному розділу, які просто можна перексерити і понаставляти по хаті, щоб завжди було перед очима.
Зараз це в мене настільна книга, і маю такий намір розказати про неї конкретніше, про те, як її застосовувала і що з того вийшло. Так що далі буде;)))

А друга книжка мене теж довго чекала: в російському перекладі під назвою “Французские дети не плюются едой” і в електронному варіанті видалася страшенно нудною і ні про що. Тож прочитавши перший розділ я її закинула. Але вона мене все таки знайшла в книгарні “Є” в українському перекладі і під іншою назвою. То ж і її купила.
Ця книжечка в зовсім іншому стилі: тут нема конкретних вказівок що і як робити. Це щось як щоденник вражень однієї мами-американки, яка народжувала в Франції. Тут буде порівняння двох систем виховання: американської і французької. Деколи авторка, як мама (на мою думку), реально тупила і в якихось таких банальних ситуаціях поводилася як безпомічна істота. Або ж описує якісь дуже повсякденні і “само-собою-розуміється” речі як щось таке мега-нововідкрите для себе. Але загалом книжка дуже і дуже цікава. Я для себе багато цікавого дізналася про французів, їх систему освіти і принципи їхнього виховання. Багато чого з описаного я й так застосовую на практиці, але і багато чого я взяла для себе нового і корисного.
І можете почитати враження ще одної мами від французького виховання;)

Так що раджу прочитати обидві книжки. І якщо перша, на мій погляд, то є “маст хев-маст рід” для кожних батьків, друга теж дасть вам багато приємних і корисних вражень.
До речі, першу книжку “Як слухати, щоб діти з нами говорили, як говорити, щоб діти нас слухали” і ще купу інших  я замовляла на видавництві через інтернет. Доставили додому за 2 дні, розрахувалася після отримання книжок. Так що раджу, якщо не знайдете в книгарнях, можна замовити безпосередньо на видавництві.
А взагалі, якщо цікавитеся літературою для батьків, загляньте у відділ “сім’я та виховання“. Там є багато чудових і корисних книжок, недорого і українською;)
Другу книжку я купляла у книгарні “Є”. Можливо, вона там ще є. Буде цікаво!

З цими книжечками долучаюся до Христіних “маминих конспектів“.

Про дощ, піцу і шматочок літа

Я люблю дощ, а дощ любить мене… У нас це взаємно, я вже переконалася, бо як тільки я напланую якусь прогулянку трохи дальше від дому – дощик відразу тут як тут.
Це так… передмова, а почалося все з того, що Улька вчора сказала: “мама, я хосю піссю” Я довго перепитувалася що саме вона хоче і коли мала сказала, що “а давай зявка підем на піссю, з куковузкою і бабаською…” я зрозуміла що то має бути піца з кукурузкою і ковбаскою))) Ура, моя дитина захотіла щось з’їсти! Тому на сьогодні пообіцяла малій Ульці піццу.
І попри вчорашню жару сьогоднішній ранок був прикольно-прохолодним з обіцянкою дощу на “трохи згодом буду падати…” Улька, як і передбачалося, прокинулася з запитанням “а коли ми йдемо на піссю?” Тому ми поснідали і почали збиратися. Я захотіла в центр погуляти – не пропускати ж таку чудесну погоду на гуляння біля дому;) Улька в маршрутці весь час питалася чи “ми взє пвиїхави на піссю і кови ми взє будем їськи піссю? І так щиро вона це запитувала, що до нас посміхалася “половина маршрутки”. Поміж то дитина “пекла колачики” і пхала їх в пічку (ну, знаєте таку дитячу потішку? – печу-печу колачики, і маленькі, і великі, в пічку в пічку шуррррр!) На словах “в піську піську шууууувввввв!!!!” до нас вже посміхалася “вся маршрутка”=)))) А потім була ще “совока-вовона касю вавива…” з голосним “…а сьому не даааавввввва!!!!” і ми нарешті приїхали в центр.
А от центр вже зустрів нас справжнім львівським дощиком. Парасолька одна – тому її несла Уляна. По цій же причині моє тіло зазнало прямого контакту з дощиком і скажу я вам, що це не було аж так неприємно=)
Потім було як в мультфільмі “мама, мама, а я буду неськи пасьольку, а ти візьми Няню на вуськи, а я взє змуууусьивася….” Якось ми все таки добігли до піцерії і нам нарешті принесли “Піссю з куковузкою і бабаською”.
Там же ми придбали шматочок літа: в піцерію зайшов хлопчик десь так років 12-ти з просто бомбезними букетиками маків, волошок і ромашок. І мені аж запахло отим таким жарким літом, полем і прибитою дощем пилюкою… Хлопчик, певно, не вперше продає квіти, бо вторгував мені аж два букетики: спочатку я вагалася між волошками і маками, а він так натхненно і щиро розповідав, що…що…
Ну от бувають такі люди, що коли вони щось говорять, то той хто їх слухає відразу ж бачить і відчуває все те, про що ці чарівники слова розповідають: “а волошки як зав’януть ви можете їх висушити і пити потім чай” – звичайні слова, звичайна фраза, але мені зразу ж уявляється, як я сиджу в вікні, споглядаю дощ і п’ю волошковий чай, “…а маки… понюхайте як вони пахнуть! полем і пшеницею” і я втикаюся носом в мокрі від дощу маки і вони мені Дійсно Пахнуть Пшеницею!!!, а дощові капельки приємно лоскочуть носа:))) “…а я вам два букетики продам дешевше” і я не витримую – беру обидва. Добре, що я не запитувала, скільки коштують ромашки, бо малий напевно і їх би мені продав;)
А потім ми, з букетиком літа і вимоклі до нитки (бо дощик так добряче припустив) нарешті добралися додому. Улька тицьнула букетик бусі Олі під носа з словами “це для тебе”

і почала розповідати, що ми їли піцу і змокли і Няня “фовоня”(холодна, типу змерзла) і ми привезли додому “кусьосьок піссьи” і так далі…,
а я вловила повний захвату вираз обличчя мами, коли вона побачила цей букетик і подумала: “і чому квіти завжди дарують з приводу чогось там? вони ж не такі дорогі, а стільки задоволення приносять. Банальний букетик польових квітів чи китичка городніх, куплена у якоїсь бабусі, а не в квітковому магазині, так шалено піднімає настрій, що жодні троянди на це не здатні”.
Тому моя книжечка рецептів доброго настрою поповнилася ще одним: дарувати собі і рідним і без жодної на те причини отакі от простенькі букетики квітів. Бо ж так приємно сидіти з горнятком кави і споглядати дощ за вікном, якщо по цей бік вікна висвічує росою в макових пелюстках ось такий от шматочок літа…

Мама “в квадраті”

Привітик, народ!

Знаю, що я трохи (майже на місяць) пропала, але в мене на те є одна маленька, симпатична і дуже поважна причина – я вдруге стала мамою! (якось воно трохи кумедно звучить “мама по другому разу”, я ж уже й так мама, а тут знову стала мамою… “мама в квадраті”, так би сказати:) Та-та, маємо маленького Андрійка, і нам вже три тижні=)

Для початку, в кінці лютого до нас приїхала буся Оля – в гості і помагати, бо мені вже було дуже важко ходити, і Андрійко в пузіку так вовтузився, що аж дихання деколи перехоплювало. Улька перший тиждень від баби Олі не відходила ні на крок, таке враження, що дитина взагалі забула, що в неї ще мама і тато є. Виглядало то приблизно так:

Як то добре, я вам скажу, коли мама приїжджає в гості: в мене вдома такої ідеальної чистоти ніколи ще не було, посуд я вже й не пам’ятаю, коли в останнє мила, а Улька за місяць, здається, кілограми два як мінімум прибавила – в бусі Олі талант – відгодовувати малу:)
А дальше, в останній день лютого, натхнення Христею з її “мрійниками 2014“, я нарешті доробила свою дошку мрій, планів, захцянок і всяких там хочу. Вийшов в мене такий собі коллаж з усіляких милих серцю і настрійпіднімаючих дрібничок, фотографій, листівок, улюблених висловів:

А ще, моя “дрімборд” безстрокова – бо на неї можна чіпляти нові бажання і мрії, а ті що вже збулися – знімати, хоча, знімати ті, що збулися, наразі ще не хочеться))) З своєю нелюбов’ю до дат і термінів і часових обмежень, моя візуалізація бажань і мрій діє поки ті бажання і мрії не збудуться, хоча, з другої сторони, ті бажання розписані на весь рік… якась я трохи непослідовна, але так мені те мріяння відчувається наразі)))
Доробила я дошку, весь вечір її споглядала і уявляла, як то воно буде, і доуявлялася, що наступного дня побігла в лікарню, бо Андрійко слова “скоро буду” сприйняв, напевно, дуже буквально=) Так що отака от візуалізація бажань все таки працює краще за звичайний списочок;)
А дальше я полежала в лікарні ще кілька днів, і наш Андрійко вирішив, що йому вже пора. Народжувати дитину у Словаччині трохи інакше як в Україні. По-перше, тут страхова медицина, тому лежиш ти в роддомі і тебе нічого не обходить, взагалі: всі ліки тобі дають, сніданок, обід і вечерю (смачно, до-речі) приносять в палату, медперсонал уважний і привітний. Коли народився Андрійко, то для малюка треба мати лише підгузки і вологі серветки. І все. Шапочки, сорочечки, пеленки, кремчики і все інше дає лікарня. І навіть дитяче харчування в разі потреби тобі приносять, разом з бутилочкою, з якої малявку догодовувати треба. Комфортно і якось так зовсім не по-лікарняному.

Бути мамою по другому разу, я вам скажу, то вже зовсім інші відчуття: друга дитина вже якось спокійніше сприймається, бо вже знаєш, як з нею поводитися, вже нема того страху, що “я ж їй руки поламаю, поки переодягну”, і не бігаєш щоп’ять хвилин перевіряти, чи то мацьопство дихає, бо вже в курсі, що така малеча вміє просто дуже-дуже міцно спати, і пальці по кілька раз на день не перераховуєш (мені чомусь весь час здавалося, що в Ульки пальчиків забагато))), бо знаєш, що ніякий пальчик нікуди не пропав і новий не виріс… та багато чого інакшого;)
А ще появилося відчуття вини, бо Ульці тепер уваги приділяється менше, Андрійко ж на першому місці, так би сказати…
А ще розумієш, що обидвох дітей любиш однаково, бо я собі того якось не дуже уявляла, як то я буду любити ще когось крім Ульки:)
І тепер, коли не можна, мені страшно хочеться всяких некорисних смаколикиів – рибки копченої, ковбаски гострої, чогось дуже жирного смачного і калорійного… а не можна(
Зате Уляська молодець – братика сприйняла нормально: помагає мені, підгузки викидує в смітник, пильнує, щоб не плакав (зразу мене кличе, бо “батик Андійко пасє), цілує його, гладить, тулиться до нього,… любить, одним словом, а я з того дуже тішуся. А ще їй дуже цікаво процес годування ну і всякі “братикові” речі: в автокріслі погойдатися, в калясці полежати, з бутилочки чайочок попити…

Отакі от наші справи:)))

Ще почитаємося, па-па

Як до нас приходив Миколай

Хоч і з величезним запізненням, але все таки розкажу, як до нас приходив Миколай.
А Миколай до нас приходив теж з запізненням – не 19-го, а на вихідних: хотілося, щоб Улька зранку не йшла в садок, а могла добре натішитися подарунками, та й щоб коханий чоловік міг спостерігати, як малеча зранку знайде подарунки. Бо ті дитячі емоції і враження вартує бачити)))
Але за порядком:
Тиждень до Миколая ми Ульці активно розказували історію про того ж Миколая, хто він такий, і що має помічника – ангелика, який наглядає за дітками, чи вони чемні і відносить Миколаю їх листи з проханнями про подарунки. Улька то дуже серйозно сприймала, перепитувала, і кожного вечора просила казку про Миколая.
А в суботу зранку у нас на ялинці з’явився ось такий ангелик:

Шила його сама (випробувала свою нову швейну машинку – все таки то є річ))), в п’ятницю ввечері. Уляні казала, що то буде зайчик.
В суботу зранку: “мама, мама, там анєвик на мальинці є!” – ще сонна Улька сховалася за двері і так з-за рогу того ангелика одним оком розглядала. А потім таким підозрілим поглядом в мене і “то ти звобива анєвика, гмммм?”. Я в шоці, що мала щось тай запідозрила, почала віднєкуватися “та ні, то не я, я не знаю коли той ангелик прилетів. Але бачиш, я тобі казала, що ангелик прилетить і буде за тобою спостерігати чи ти чемна. Ми потім Миколаю лист напишемо і дамо ангелику, щоб передав.” Уляська здається повірила, і вже поближче підійшла до ялинки – розглядала ангелика.
Дальше цілий день в мене була ідеальна дитина: все робила з першого разу, а не коли 100 разів повторити, не капризувала, не кричала, що щось їй там хочеться (буває таке деколи). Тільки ходила і заглядала на ангелика, чи є і чи на неї дивиться. Я цілий день підтримувала версію ангелика-помічника Миколая. Найважче було те все говорити і поводитися серйозно – так що під кінець дня я й сама майже повірила в того ангелика))).
По обіді ми писали лист Миколаю, вірніше – малювали. За лист окреме велике дякую Христі.
Улька до того процесу підійшла серйозно: малювала все, що там треба було написати. Намалювала себе, щоб Миколай знав, кому подарунки має принести, маму і тата:

а потім ще бабусь і дідусів:

а потім малювали подарунки, які Улька хотіла для себе і для рідних (ляльку, динозаврика, бульки, цукерку і братика):

От, потім намальований лист Уляська поставила під ялинку біля ангелика, і ходила заглядала, чи ангелик ще його не забрав.
Дальше в нас був похід по магазинах за продуктами, і поки коханий чоловік з дитиною виходили з дому, я встигла заховати ангелика і лист, а на місці листа залишила маленьку шоколадку (за ідею з шоколадкою дякую Юлі).
Коли ми верталися з магазину, Уляна ще в ліфті розпитувала “а ти нє зяєсь(знаєш), анєвик забав вист(лист) Миковаю?” і як тільки зайшли до хати, першим ділом бігла дивитися, чи ангелик ще є. Ангелика, ясне діло, не було. Мала ходила по хаті з криками “Анєєєєєєвик, ти дє?”, а потім побачила, що замість листа є шоколадка. То було щось, я вам скажу. Улька була в такому захваті, що ого-го. До тепер згадує, що ангелик їй шоколадку лишив на ялинці.
А зранку під ялинкою були подарунки (під подушку не вмістилися;), емоції, щасливі оченята, радісні вигуки “А ти нє зяєсь, сьо там мозє бути?”. І було відео і купа знимок, як Улька ті подарунки розпаковує. Були, бо Улька ще той фотограф – мусіла маму і тата теж зазнимкувати під ялинкою і якимось чином всі фотографії витерла((( Ми то виявили аж на другий день, так що вже було пізно щось дофотографовувати-перефотографовувати. Шкода, але вже як є. Добре, що написання листа Миколаю перед тим перекинули на комп’ютер.
От такий “квест”, як назвав то мій коханий чоловік, у нас був з Миколаєм. Ідея не зовсім моя – десь колись на блогах вичитала про ельфа помічника Санта Клауса, який поселяється в домі майже за місяць до Різдва і наглядає за дітьми, а потім те все розказує Санта Клаусу. Я згадала про це в п’ятницю, згадала, що дуже доречно розказували малій про ангелика-помічника, і подумала, що бодай на один день можна того ангелика поселити вдома. Так як купити якогось симпатичного-пристойного не вдалося, прийшлося в пришвидшеному темпі шити самій, але мені сподобалося. Давно заглядаюся на ангеликів-тільд, а в інтернеті можна знайти все, і викрійки, і як шити. Пошився дуже швидко, я вам скажу, за дві годинки десь. Я навіть жодного разу нічого не порола, а для мене то взагалі прогрес)))
Так що, дасть Бог дочекати наступного року, ангелик прилетить до нас трохи швидше. Дуже вже хороший стимул для дитини бути чемною, нехай навіть той один день)
І ще кілька слів про придуманий Христею лист – дуже хороша річ: і для батьків, і для дітей. Улька ще не дуже все розуміла, але в цілому хто такий Миколай тепер знає. Наступного року ми будем на рік старші, тому, думаю, такий лист будем писати і вивчати більш змістовно.
Так що Христі ще раз велиииике дякую, що поділилася такою хорошою ідеєю з листом:)
Для звітності: Ульці 3 рочки і 3 місяці)))

Па-па, почитаємось:)

Дві історії про Уляну: історія перша: «Про Улянку маленьку»

Гааалло (то словаки так кажуть Hello))))))
Вже давно збираюся написати про своїх Улян, і щось ніяк не можу закінчити;-Р
Нарешті дописала про Уляну малу, так що далі буде багато слів і трохи фоток. Як цікаво і не нудно, то вперед!В вересні нашій маленькій Улянці виповнилося три рочки. А три роки це вам не абищо! Це вже ого-го як багацько))) принаймні, для мами і тата)
Якось ті діти так швидко ростуть, що ну! Ніби і довго кожен день тягнеться, але якщо потім отак сісти і обдумати ті три роки, то це все мега швидко пройшло: спочатку було «ой, нам вже 1 тиждень; а вже 10 днів; ого, які ми великі – нам цілий місяць!», а потім вже було 3 місяці, пів року, рік… Другий і третій рік якось взагалі як один день пройшли… А що далі? Не встигнемо оком кліпнути, як мала якогось фраєра (словацькою- хлопець:) приведе знайомитися. От пишу про Уляську, пробую згадати, як вона цей рік росла, що навчилася робити, як змінювалася, і з жахом розумію – що мало що можу згадати як і коли саме то було! А це ж цілий рік! Це третина життя моєї малої доці! І за цей рік ой як багато всього сталося… Добре, що фотографій купа, хоч по них можна щось трохи відновити в пам’яті).

За третій рік свого життя Улянка дуже підросла і змінилася, навчилася цілу купу всього нового. В таких малих дітях ці всі зміни ще дуже замітні. Якщо коротко, то за рік часу мала Улька дуже подорослішала: і в фізичному плані, і в розумовому, і соціальних навиків набула: навчилася хитрувати, придумувати, притворятися, випрошувати, бити на жалість і навіть домовлятися і переконувати і торгуватися за те, що їй треба! Для трирічної дитини це дуже навіть корисні навики)))
Десь з місяць по двох рочках почала дивитися повнометражні мультики, співпереживати героям, підглядати «куньо», закривати нам з коханим чоловіком очі і казати «тато не дивися, то стьясне куньо, закйий оськи», включати-виключати комп’ютер, зупиняти відео, якщо треба десь відійти, малювати спочатку кружочки-крапки, потім палички, потім зігзаги, сонечка, маму з татом, крокодильчика, пташку… принаймні, малює такі деталі як очі-ніс-ротик-вушка-волосся-руки і ноги… найкраще, якщо вдасться малювати по стінах). А ще дуже любить різати щось ножницями… на мільйон кусочків) Останнім в нас різався кусок пінопласту…
А ще почала ходити в садок, на англійську мову і на малювання. Всюди – з задоволенням.
Розмовляє українсько-російсько-словацько-англійськими словами, хоч і не чітко, бо завжди спішиться сказати все і зразу) А тепер ще й пісеньки співає: якусь словацькою, і англійською кілька наспівує.
І ще одне досягнення за цей рік, з якого особисто я дуже тішуся – буквально місяців за два після другого рочку Улька без проблем далася спати сама: в окремому ліжку і в окремій кімнаті. Спочатку я присипляла, а за місяць часу просто вкладали в ліжко, бажали на добраніч і все – дитина засинає сама. Це купу часу економить, я вам скажу. А ще баба Оля навчила молитися, то Уля тепер (як нагадаю) ввечері просить в Бозі здоров’ячка для «мами, тата, бусі, діда, Няні і всіх-всіх-всіх», і коли гуляємо біля костьолу, каже, що треба йти помолитися до Бозі.
От скільки всього пригадалося, я вас ще не втомила? Ще трошки)

На три рочки ми влаштували Ульці невеличке свято – з шариками, тортом і подарунками. Найбільше наша дитина зацінила магнітофон і ліхтарика. До тепер спить з ліхтариком в руці і з включеною музикою. І підсвічує ліхтариком все що попаде під той ліхтарик)


В садочку Улясю теж вітали
Але вона була недовольна, напевно тому, що торт несправжній)
От, ніби і не дуже довга історія вийшла, але ж як довго мені писалася)))

Па-па, до наступної історії;)

Про дитячий садочок або коли появляється вільний час…

Ну от, ми вже доросли до садочка, словацького садочка, бо в Україні, думаю, мала б з двох років вже би там була.
Для мене, як для мами, час дуже швидко пройшов, ще ніби маленька така Улька була, а тут вже отак нагло почався садочок, малювання, танці і англійська. Може я і здуріла, що так трирічну дитину хочу загрузити, але Улька то така дитина, що чим побільше буде зайнята, тим для неї краще ж. В будь-якому разі, як не захоче ходити чи буде їй нецікаво, завжди ж можна забрати. Але, щоб про це дізнатися, треба спочатку попробувати, правда ж?

Почну з садочка (школка по-словацьки).
Записувалися ми ще в лютому, бо з вільними місцями тут така ж морока як і в Україні… ну може, трохи менша. Ми з малою просто гуляли містом, йшли попри садочок, і отак нагло взяли і зайшли розпитати що воно і як.
Отак виглядає наш садочок

Прийняла нас директорка, з малою відразу привіталася, запитала, як її звати, допомогла скинути курточку, посадила за стіл і дала малювати. А після того вже почала мені розказувати все за садочок, як записатися, скільки буде коштувати і так далі. Такий підхід мене, чесно кажучи, приємно вразив. Одразу видно, що людина не просто виконує свою роботу, а виконує її добре, та ще й отримує від цього задоволення. Я одразу ж малу записала, забрала заповнювати додому всі анкетки і бланки. Дальше нас чекала ще одна несподіванка: директорка завела нас в наймолодшу групу, представила малу іншим діткам, виховательці. Сказала, що то їй майбутня подружка і що вона з ними зараз трохи побавиться. По дорозі, директорка віталася з усіма діточками поіменно, розпитувала, як їх настрій, привітала одного хлопчика з народженням сестрички. Всі без вийнятку діти посміхалися до неї і віталися у відповідь. Дальше, десь з годинку ми були з дітками і вихователькою в групі, щоб мати уявлення, як працюють з дітьми, як мала буде поводитися. З дітками весь час працюють: хороводи, пісеньки, розповіді про погоду за вікном, про різні речі, що оточують діток, малювання і так дальше. Ну, дуже мені все було сподобалося, і мала була в захваті.  Жодних проблем з записуванням у нас не виникло. Якщо є вільні місця – твою дитину записують і все. Без усіляких домовлянь, додаткових “подяк” і так далі.
Дальше, в травні ми заходили до школки ще раз, щоб перепитати, чи нас все таки прийняли в групу. Директорка одразу привіталася з малою по імені, що мене несказанно здивувало: запам’ятати незвичне для словацького сприйняття ім’я дитини, яку бачила один єдиний раз місяців три тому – погодьтеся, це вже заслуговує на повагу. Одразу ж сказала, що ми в групі і з початку вересня можемо приходити на заняття. Мала попросилася до дітей бавитися, і директорка, за руку завела малу на пісочницю до інших діток.  Мала знову була щаслива, бо бавилася з дітками, а я ще раз переконалася, що ми натрапили на хорошу школку з дійсно професійними вихователями.
Тиждень перед заняттями, я малій ненав’язливо розказувала, що вона скоро буде ходити в садочок до діток бавитися, що я її там залишу саму, а потім за нею прийду. Мала то все сприймала з великим ентузіазмом і вже не могла дочекатися, коли ж то вона піде до діток.
І от, ми вже тиждень відходили до садочка: мала в захваті, а ми з коханим чоловіком дуже навіть задоволені. “Новачків”, з метою адаптації і зменшення стресу, перший день залишали лише на годину, другий на дві, третій на три, в четвер вже з обідом, а в п’ятницю уже на цілий день разом зі спанням. Це десь так до третьої години дня. Садочок взагалі-то працює з пів сьомої до пів п’ятої, але таких малих діток радили хоча б перший місяць забирати додому по-можливості трохи швидше. З першого ж дня у нас виникла перша, і поки що єдина, проблема з відвідуванням. Всі діти як діти: не хотіли залишатися самі, плакали за батьками, а наше чудо з крейсерською швидкість перевзулося в тапочки і втекло в групу. Навіть цьомка мені забулася дати. А за годину влаштувало істерику з плачами і криками, бо не хотіла йти додому. Аж якось воно мені трохи було обідно… що мала так легко лишилася без мене. Плакали ми за дітками і садочком до середи. З четверга вже якось обходилося без плачів. Мала з задоволенням ходить, снідає, обідає, спить. Казали нам вихователі, що вона єдина не плаче за мамою.  І що вона дуже мила дитина і діти до неї тягнуться. А це радує:)))
По коштах садочок нам буде обходитися близько 40 євро в місяць: 20 євро сталий поплаток за школку і стільки ж за їду. До школки ми малій мали купити власну ковдрочку з подушкою, тапочки, рушничок, гребінець і зубну щітку з стаканчиком, щоб її там зберігати. Оце й усе. Не знаю, багато це чи ні, але напевно не дуже, якщо мала задоволена.
Усі вихователі дуже приємні тьоті, з дітьми вітаються з кожним поіменно,  обнімають, цілують. Не знаю, як їм це вдається, бо витримати пів дня з двома десятками 2-3 річних дітей і при цьому зберігати спокій і не дратуватися, то для мене з категорії “неймовірно, но факт”.
А з наступного понеділка у нас почнеться решта занять: англійська два рази в тиждень, малювання і танці – раз на тиждень. Все від 45 хвилин до години часу. Думаю, Ульці то теж буде подобатися.
А тепер друга сторона медалі: з дев’ятої до другої години я абсолютно вільна. Абсолютно сама. Абсолютно можу робити все, що захочеться. І в мене вже стільки планів, що просто капець=) Але перші тижні два підуть, напевно, на генеральні прибирання, складання, прасування і так далі. А потім…. потім буду всяке різне творити: малювати, в’язати, гачкувати, ліпити, читати, вчити словацьку, згадувати англійську,… та багато чого можна всякого придумати цікавого, коли є вільний час, правда ж?

П.с. про решту курсів напишу потім, вже як трохи їх повідвідуємо. Так що ще почитаємося;)

Про методики виховання дітей і таке інше…

Привітики!
Одразу пишу, що спочатку буде багато тексту, а потім вже і фотки до написаного;)

От, хочу трохи подискутувати про методики виховання дітей і просто написати про те, як ми тут з малою (бо тато наш в основному на роботі) час проводимо.
Хто має дітей то певно трохи гуглив і знає, що методик виховання і раннього розвитку дітей є ціла купа і ще трошки;) Але і діти всі різні, і не кожна дитина дасться, щоб її там виховували чітко по якійсь методиці і все… моя то точно, що не дасться=) Та й я прихильниця того, що в дитини має бути дитинство, а не англійська мова з 6 місяців (у Львові десь бачила саме таку рекламку!). Ні, англійська мова то теж потрібна штука, особливо в теперішньому світі, но люди, не з 6-ти місяців же водити носити ту дитинку на заняття! (П.С. я малу все таки даю на інгліш, але на своє виправдання напишу, що малій майже три роки, все це буде відбуватися в формі гри і якщо вже їй не сподобається, то завжди ж можна забрати=)
Але то таке… є діти від природи дуже заповзятливі до навчання, і якщо в 2 роки дитина знає всі букви, то, напевно, та дитина САМА ЗАХОТІЛА їх вивчити, а батьки тільки допомогли і посприяли цьому. Та й скажіть, для чого дитині в 2 роки знати букви? читати буде? псувати зір? Звичайно, батькам то приємно, але дитині, думаю, з того ні тепло, ні холодно…
То ж начитавшись всяких книжок про методики Зайцева, Нікітіних, Монтесорі, і ще багато інших, які і дуже різні по своїй суті, і подібні, і суперечливі навіть в деяких питаннях, я плюнула на все і орієнтуюся на дитину: що їй хочеться, що їй цікаво – те і вчимо, робимо, дивимося. Букви і кольори в нас принципово не вчаться, каже наугад що небудь навіть не дивлячись, що показую. А абетка вже навіть сприймається вороже, якщо примусово малій давати її в руки. Зате букви добре сприймаються в магазинах, на вулиці на вивісках, а кольори по машинах вчимо. Хоча, і тут мала хитрує: повторювати категорично не хоче, хоч і знає.
Загалом, мала дуже нетерпляча і робити щось статичне довше як 5-10 хвилин їй не вдається.
АЛЕ… не так давно ми розпробували на практиці методику Марії Монтесорі, а точніше, просто побували в середовищі з монтесорі-іграшками. Методика досить популярна, є навіть дитячі садочки, де діток виховують саме за цією методикою. Якщо коротенько, то принцип методики “поможи мені зробити це самому”. Розписувати про цю методику не стану, бо це буде дуже вже багацько і в неті інформації про це море, але я з неї для себе багато чого взяла корисного і мої здобутки з вичитаного по цій методиці матеріалу це те, що:
– я почала сприймати дитину як дитину, а не як малого шкодливого дорослого;
– навчилася запитувати, прислухатися і враховувати думку малої з питань, що її стосуються (наприклад, що вона хоче одіти надвір, що хоче їсти чи який мультик їй включити. Це, по-перше, формує малу як особистість, а по-друге, вчить її робити вибір, приймати рішення і нести відповідальність за такі);
– не злюся, коли вона при спробі налити собі в стакан води порозливає таку по столі (кажу, що нічого страшного, даю губку і вона сама те все витирає)  чи накришить хліб, намагаючись намастити такий маслом;
– ніколи нічого не забороняю просто так – завжди пояснюю причину заборони чи пропоную зробити це пізніше;
– вчуся не кричати на неї (хоча це деколи буває дуже важко), а спокійно вирішити конфлікт;
– завжди дотримуватися даних малій обіцянок: діти все пам’ятають, і коли я раптом забуду купити малій обіцяну булочку, вона почувається ображеною, а я паскудною мамою;
– стараюся пояснювати зв’язок між її вчинками і наслідками, до яких це призвело, чому вона поступила правильно чи неправильно, і чому сталося так чи інакше;
– залучаю до домашньої роботи, бо їй це цікаво наразі: пилососити, мити підлогу (а заодно стіни, вікна і все, до чого можна дотягнутися шваброю=), терти на терці картоплю чи яблука на оладки (я потім пів кухні відмиваю, але Улька то дуже любить), тримати міксер, мити посуд, розвішувати випраний одяг, поливати квіти… та багато чого можна доручити трирічній дитині, головне слідкувати за безпекою і звертати увагу малої на небезпечні особливості тих чи інших предметів.
Як бачите, в основному вчуся я, а мала просто набуває навиків самообслуговування, розуміння різних явищ, властивостей речей, що її оточують, всього того, що їй зараз так необхідно.

Так, щодо практичної сторони і самих забавок за методикою Монтесорі: вони досить прості і більшість з них можна зробити самому. Ми з малою вже кілька разів побували на заняттях, де були отакі от іграшки і дуже приємна жіночка просто розказувала і показувала, чого і в якому віці можна навчати дітлахів, як це працює і які результати принесе. Загалом, і мені, і малій, дуже сподобалося. Багато іграшок ми “перенесли” додому.
Фоти є тільки з останніх відвідин Монтесорі-курсів. Вони малій найбільше і сподобалася, бо все було на дворі і можна було вимащуватися=)

Так от, дальше фото та коментарі, що і як було:

Всілякі там різні іграшки були розміщені в дворику такого собі “дитячого клубу”. Всі іграшки, якщо це називати іграшками, лише в одному екземплярі – діти вчаться чекати на ту чи іншу іграшку, поки нею не побавиться інша дитина і займати себе чимось іншим.
Це спрацьовує – Улька стала терплячішою і на дитячих майданчиках вже менше хуліганить, не забирає в дітей те що їй хочеться, а просить їй позичити чи пропонує виміняти на щось з своїх іграшок. Та й відмову сприймає без сліз (майже завжди).
Багато іграшок можна зробити дитині самому з підручних матеріалів. Наприклад, ми ловили на магнітик отаких от фетрових, розшитих ґудзиками, рибок:
“Малювали” за допомогою великих піпеток кольоровою водичкою на паперових кухонних рушничках:


Розфарбовували камінчики,

а потім відмивали їх від фарби щітками і губками:

В звичайне пластикове відро від морозива з прорізаною в кришці діркою вкидували всякі різні ґудзики,

хоча, це більше цікавило дітей молодшого віку. Улька закинула кілька ґудзиків через призначену для цього дірку, а потім відкрила кришку, зсипала всі ґудзики в відерко, закрила, сказала “всьо” і побігла шукати нову забавку. Плюс в тому, що мала знайшла швидший спосіб вирішення поставленої перед нею задачі=)
Були ще всілякі “пазли” на зразок вставити чи поскладати фігурки за формою, кольором, розміром.

В форму на лід щипцями треба було вкидувати скляні кульки (малу це дуже довго “бавило” і вдома ми щипчиками сортували різнокаліберну фасолю. Дуже тренує координацію рухів і дрібну моторику).
Був великий кошик з волоськими горіхами і каштанами і різного розміру ложки, за допомогою яких все це добро треба було посортувати в менші тарілки.
Велика тареля рису, кілька баночок з вузькими та широкими горлечками, лійка, щоб рис можна було насипати в ці банки. Дітям цей рис дуже подобався, певно найпопулярніша іграшка була.
Різнокольорові пір’ячка, які мала розрізала ножицями (в нас це зараз найулюбленіша забавка, прийшлося купити набір дитячих пластмасових ножиць, які ріжуть тільки папір. Тепер по хаті ціла купа нарізаних клаптиків паперу, але мала зависає з тими ножицями по пів години, що вже є добре, бо робить щось одне і сидить на одному місці).

Ще була така велика булькодуйка чи то піноробка… навіть не знаю, як те назвати: обрізана посередині пластикова бутилка з-під води, затягнута тоненькою ситцевою тканиною. Оцим шматяним боком бутилка вмачалася у розведений в воді плин до миття посуду, і коли з іншого боку дути, робилася дуже густа піна, яка лізла з шматяного боку таким собі черв’ячком. Улька робила собі туфельки на ноги і дуже з того тішилася.


Але найбільше Ульку тішили фарби, в які мама (о диво!) дозволила вмакати не тільки пензлики, а й пальчики, а потім всі руки мало не по лікоть, і так руками мазюкати по папері.


Через півтора години таких занять, ми відмилися, оділися, і дуже щасливі пішли додому.

А як ваші діти виховують вас?