Про листи ВІД святого Миколая

Допис буде суто мамським і про те, як очікування Миколая для дітлахів можна зробити ще приємнішим.
Щоб дітям було цікаво, а батькам легше закосити під “Миколая”, дітвора пише чи малює тому самому Миколаю листа і чекає на подарунки.
Ми теж писали лист, втретє і дякуючи Христі, це було дуже легко, бо ж все готове)))
SDC13267 SDC13264
А ще цього року Улька диктувала, що я маю написати Миколаю-Єжішкові.
Ну, кажу їй “Улька, давай напишемо щось, що би ти могла розказати Миколаєві в листі?” ну і Улька почала диктувати:
Дорогий святий Миколаю та Єжішко і Анєлік! колись я була маленька і довго була в животику і потім народилася. Мене звати Улянка, я маю 5 років. Я маю братика, вола са(називається) Андійко і має 1 рок. він є чемний але трошки мене б’є. Я була трошки чемна. Я люблю дивитися мультики і малювати і так трошки спати і пекти кексики і тортики. Мілий Миколай і Єжішко і Анєлік, бажаю щоб і в тебе була пошта і тобі по пошті прийшов подарунок. я тебе люблю”)))
Далі, там де треба вказати, для кого би вона хотіла зробити приємний сюрприз, Мала сказала написати: “для Єжішка і Анєліка і Миколая. Зроблю мішок для Мікулаша, новий круг на голову для Анєліка і таке гарне довге вбрання для Сусика(Сусик то Ісусик, він же словацький Єжішко)“.
От, ціла пригода з тим листом! тож ще малювала подарунки і себе, і нас всіх, і Цукрика навіть))) Була трохи втомлена, тож лист писали-малювали два дні.
SDC13298 SDC13297 SDC13268

А тепер уявіть собі, як дітвора зрадіє, коли в “період очікування” подарунків отримає самого справжнього листа ВІД Миколая! Поштою!
Я мала таку можливість поспостерігати, тож ділюся враженнями.
Давно замітила, як Улька кожного разу заглядає в поштову скриньку, чи там щось є і як любить, коли я отримую листівки з посткросінгу. Тому мені якось спонтанно, в одну з бідних на сон, але багатих на всякі ідеї, ночей придумалося зробити Ульці її власну пошту. Замість адвент-календаря, хоча, я так бачу, що адвент-календар очікування Різдва все таки треба робити))) а то Улька вже не може дочекатися Єжішка і подарунків під вяночні стромчек – ялинку. Ото подумали з коханим чоловічком трохи, взяли в магазині коробку підходящу, обклеїли на швидку руку папером кольоровим, різдвяними наклейками і причепили в коридорі біля дверей.
SDC13209 SDC13198 SDC13210 SDC13204
Написала я лист від імені Різдвяного ангелика і закинула в пошту трохи ялинкових іграшок, бо Миколай знав, що тато купить Ульці ялинку)))
І от Улька йде з татом додому, ще з першого поверху мені кричить, що вони купили стромчек, радості нема меж і тут перед дверима вона бачить “пошту”!
Мама, шо то таке? то мені???
– Ой, точно, то така пошта і тут пише Улянка Слабак, то певно вона для тебе
– мама, мама, тут моє мено є! ой, тут шось є! ух ти!!! мама дивися шо я маю!
– ого, тут для тебе лист від Різдвяного ангелика!
– мама, мама, читай, але я сама відклию, дай, дай!
SDC13245 SDC13246 SDC13247
Ну, сіли ми читати листа. Я читаю:
– Привіт наша люба Улянка... і Улька зразу така – Пливіт)))
Я читала, а вона дуже уважно слухала і по ходу зразу відповідала на всі питання) І от я дочитую, що Різдвяний ангелик і Миколай не змогли знайти Ульку в її ліжечку, і запитують, де вона спить, бо не знають де мають залишити подарунки. І о диво – Улька зразу така радісна кричить, що буде спати в своєму ліжечку, бо ж вже давно спить з нами. Я втіхаря тішуся, що мої підступні плани спати в свому ліжку без дитини нарешті збуваються, і так впевнено собі думаю, що нарешті висплюся нормально і ніхто не буде мені ноги на голову закладати, але то я зашвидко втішилася. Ввечері моя дитина сказала, що буде спати з нами. І коли я нагадала, що Миколай буде шукати її в її ліжечку, Улька скомандувала написати Миколаєві записку, що вона буде спати в маминому ліжку і щоб Миколай шукав її там.
Але то таке, нюанси))) Улька отримала лист від Миколая з ангеликом і дуже тим тішилася. Листи приходили цілий тиждень, з маленькими подаруночками і проханнями, що Улька би могла зробити доброго і корисного. Вона навіть віршик вивчила за пів години, бо Миколай попросив. Ну і ще ми розмальовували сніжинки, прикрашали квартиру, пекли різдвяне печиво…
Після словацького Миколая, Улька отримала останнього листа. Миколай писав, що йому сподобалася Улькіна ялинка і запитував, чи Ульці сподобалися його подарунки. Писав, що їде трохи відпочити, бо ж потім буде робити нові іграшки для чемних діток.
Зараз Улька вже з тиждень листів не отримує, але пошта висить і вона туди щодня заглядає. Певно, підкину їй лист від ангелика знову, тут же Єжішко під ялинкою подарунки залишає на Різдво)))
Але просто бачу, як Ульці це цікаво. Нвіть без солодощів і подарунків, читати і писати листи то вже щось таке доросле. Улька така зразу серйозніша робиться)))

До чого я те все веду – напишіть дитині лист від Миколая, гарно його в конверт запакуйте, підпишіть адреси. В листі похваліть малечу від імені Миколая, її добрі вчинки, запитайте щось чи порадьте, і “підкиньте” в поштову скриньку. Воно дуже-дуже того вартує, і оте щастя в дитячих очах “МЕНІ ПРИЙШОВ ЛИСТ!!!”, ви ще довго будете згадувати.

П.с.: вибачайте за якість світлин, моя фотознічачка остаточно пішла на пенсію, а це останнє, на що вона спромоглася.

Гарного усім Миколайка)))

Про улюблені блоги і відзнаку Liebster Blog Award

Агой, народ!
Я так багато всього хочу вам розказати, написати, поділитися, що воно мені вже аж сниться, як я ото все пишу сюди, і сиплю такими гарними й пишними фразами як Енн Ширлі, закидую супер-ідеями і взагалі… але воно тільки сниться, а на ранок новий день починається як і попередній, та й завершується так само – абсолютною знемогою і бажанням пошвидше зайняти горизонтальне положення. Щось я влізла в повсякденну рутину і ніяк з неї не викарабкаюся, і воно мене гнітить. Я навіть трохи задепресувала(отак в одну секунду щось всілося на груди, аж фізично відчула то… було таке враження, що можу оту депресію ну прямо руками помацати) і за останній тиждень двічі виревілася за компанію з дітьми – просто, щоб дати вихід емоціям…-полегшало;) З того всього взялася щодня пекти печиво – одне й те саме… а воно, зараза така, не виходить хоть ти трісни! Вірніше воно виходить, але щоразу інакше і зовсім не таке, як має бути. Хоча, гріх жалітися – виходить смачне)))
Але попри всякі такі різні каверзи, мала трохи й приємність – виявляється, моя скромна писанина має постійного читача Олега Волощука, про якого я не знала. А ще, виявляється, в блогерських колах є така собі віртуальна відзнака для улюблених блогів як Liebster Blog Award, яка десь так і перекладається – нагорода для улюбленого блогу))) І от Олег відзначив мій блог цією нагородою))) Шалено приємно!
За правилами, я маю відповісти на його 11 питань, відзначити 11 своїх найулюбленіших блогів і задати їх авторам своїх 11 запитань, а щоб естафета улюблених блогів не припинялася, автори моїх улюблених блогів мають відповісти на мої 11 запитань, відзначити своїх 11 улюблених блогів і поставити свої 11 запитань! От як все накручено)))
Я в жодному разі не буду ображатися, якщо хтось раптом не зможе чи не захоче продовжити естафету, але це ж цікаво, правда;)
І поки я збиралася написати оце все, мої історії нагородою відзначили Воробус і Оксанка, а то вже взагалі мега-приємно)))
Так що відповідаю на запитання Олега:
1. Звідки у Вас з’явилась ідея вести блог? Як Ви познайомились з блогосферою?
Все дуже банально – мені було нудно! Ми якраз переїхали у Словаччину, а за кілька місяців я, за сприяння Наталі, обзавелася блогом, щоб розказувати за всяке таке різне своє, ну і про Словаччину) З блогосферою познайомилася якраз одночасно зі створенням блогу, двоюрідна сестра Наталя підкинула пару сайтиків для почитати, а там пішло-поїхало… обзавелася власним списком постійновідвідуваних блогів.
2. Як обиралась тема для ресурсу? Чим Ви керувались, коли визначали напрямок розвитку блогу?
Як такого напрямку розвитку і якоїсь спеціальної теми не було, писалося про своє, щоденне, про Словаччину, про доцьку… З часом тем трохи побільшало. Зараз основний критерій щось написати – “хочу тим поділитися, бо то би мало бути цікаво”,… якось так виходить;)
3. Чи викликає у Вас дискомфорт необхідність підтримувати блог в актуальному стані? Чи жертвуєте Ви чимось на користь написання постів?
Це моя болюча тема, принаймні, зараз. Бо писати маю про що, і багацько, натхнення є, але не вистачає часу – дітвора вимагає все більше і більше уваги, а я до того всього ще й купу інших приємностей хочу зробити-спробувати. От і не встигаю писати так часто як того хотілося би. Деколи жертвую годинкою сну, щоб щось написати. Але ця годинка даремно не пропадає.
4. Як Ваші близькі люди ставляться до Вашого заняття? Чи є розуміння з боку рідних?
Ну, мене не розкритикували, скажем так. Українська рідня постійно читає, хвалить, кажуть, що маю якийсь особливий стиль написання, що мене легко і цікаво читати…. а я цього якби не дуже помічаю – пишу так, як воно мені думається. Але мій блог не читає чоловік – каже, що то бабські заморочки))) А мені воно й на руку – маю свій таємний куточок;) Хоча, не виключено, що то я тільки так думаю…
5. Яку мету Ви переслідуєте, ведучи свій блог? Це інструмент для досягнення чогось чи просто можливість самовираження?
Тільки самовираження. Мета – писати, поки пишеться, і поки це комусь цікаво читати)
6. Ви сова чи жайворонок? Який час доби для Вас найкомфортніший?
Я абсолютна, беззаперечна, най-най-найсовіша сова! На вечір в мене починається приплив енергії, бажання щось робити, творити, пекти печеньки і таке інше)))
7. З якими труднощами Ви стикаєтесь в процесі ведення блогу і як їх долаєте?
Та щось ніби труднощів як таких не дуже то і є, але якщо щось по технічних питаннях – то я одразу до Наталі, вона в цьому шарить.
8. Яким Ви бачите майбутнє української блогосфери? Ваша точка зору?
Думаю, українська блогосфера буде тільки збільшуватися і розвиватися.
9. Які інструменти чи програми Ви найчастіше використовуєте в процесі блогінгу?
Так як часу маю не дуже, то фотошоплю в вордовській програмці, деколи користуюся онлайнредакторами для створення коллажів.
10. Написати статтю — для Вас це задоволення чи певне навантаження? Чи отримуєте Ви «кайф» від письменництва?
А як же без кайфу? Який тоді сенс писати? Це мій наркотик, як шоколад, як кава… І в мене вже конкретний недодоз))) Приїде свекор в гості, буде більше часу на писанину, то дожену)))
11. Ну і на завершення — стандартне запитання: яких успіхів та результатів досяг Ваш блог станом на сьогоднішній день?
Якось я над цим не задумувалася дуже… але моїм історіям скоро буде два рочки, і вони мені досі актуальні і цікаві, хочеться писати ще і ще. Є своє коло блогерів, з якими цікаво поспілкуватися, які вже майже найліпші друзі, хоч і з багатьма бачилися хіба по фотографіях… а це, як не як, успіх і результат))) Чого й усім бажаю;)

На запитання(ті, що не повторюються) Оксанки:
1.Що Вам дає ведення блогу? Чи бувало таке, що ви хотіли покинути свій блог? Якщо так, то чому?
Ні, блог покидати не хотіла, це ж така приємність – писати.
2. Чому Ви читаєте інші блоги і що там шукаєте найперше?
Просто цікаво, просто цікаві люди.
3. Чи є у Вас плани написати книгу? Якщо є, то про що вона буде?
Ні, не думала про таке.
4. Вам вистачає часу на читання книг? Що останнє Ви прочитали?
Сьогодні якраз дочитала Шалене танго Й. Фабіцької, часу мало, але читаю.
5. Що Вас надихає, а що пригнічує?
Надихає майже все, стараюся у всьому бачити позитив, пригнічує, що нема стільки вільного часу, як хотілося би.
6. Ви вірете у дива?
А як же без них?
7. Як Ви вважаєте, якими якостями має володіти успішна людина у сучасному світі?
Не заздрити, тоді чітко бачиш свій шлях і не вважаєш чийсь кращим.
8. Чи важливо для Вас, що люди пишуть у коментарях? Як ви “переживаєте” негативні відгуки?
Важливо, а критика… вона стимулює.
9. Що важливе Ви хочете встигнути зробити у цьому році? А що запланувати на наступний?
Я якось кінець і початку року асоціюю з своїм ДН, а стандартний новий рік чомусь зовсім не дає мені підстав щось аналізувати і планувати… але точно знаю, що до кінця цього року хочу нарешті спекти те кляте печиво, і щоб воно нарешті вийшло таке, як має бути)))
10. На Вашу думку, зовнішній вигляд блогу має суттєве значення? Що Ви робете для того, щоб зробити кращим свій ресурс?
Має, і тре щось для того робити, щоб покращувати, але ще не дуже думала над тим.

Ну і на питання Воробуса:
2. Які ваші цілі та плани на найближчі 5-ть років?
Ой, я так далеко ще не думала.
3. Щоб ви хотіли змінити у своєму житті?
Минуле, я би там добряче повеселилася, а не сиділа дома.
4. Які, на вашу думку, сучасні проблеми молоді і як ви ставитеся до одностатевих шлюбів?
Проблеми у кожного свої, молодь різна же, а одностатеві шлюби – ну якщо двоє любляться і від того робляться взаємно щасливими, то нехай, я щиро потішуся за них.
5. Ваше ставлення до алкогольних напоїв?
Як смакує, то трошки можна… крім горілки, ну який там кайф я ніколи не зрозумію.
6. Чи варто українським блогам об’єднуватися в один?
Ееее, це як?
7. Чи вважаєте ви фейсбук-сторінку блогом?
В певній мірі, там же ж теж ділюся своїм, рідним…
8. Чи варто заробляти на блозі?
Якщо є така можливість, її не варто оминати.
9. У тему, так де ж таки взяти гроші?
В гаманці, або в задній кишені джинсів))) А якщо серйозно – заробити. Такі гроші найбільше цінуються.
10. Знаю, що багато хто із блогерів ще веде холостяцький спосіб життя. Так чи варто взагалі одружуватися?
Варто, навіть заради того, щоб дізнатися, як воно?
11. Чи повернеться колись Крим у склад України?
Чесно – не знаю…

Дальше – 11 блогів які мої най-най і які я постійно читаю. Насправді, таких блогів багато – деякі коментую, деякі ні, але є коло таких, які мені “як рідні”, а деякі таки рідні:
1. http://julie.blog.net.ua – блог Юлі Семенюк- українського сімейства, яке проживає в Австралії
2. http://osavchyn.blogspot.sk – блог Олі Савчин – ще одного українського сімейства, яке живе в Америці
3. http://zymova.com – блог Зимової – теж українське сімейство, і теж живе в Америці
4. http://kitvchobotyakh.blogspot.sk – блог Кота в чоботях, знову українське сімейство, яке проживає в Лондоні
5. http://cultart.info – блог Наталі – українське сімейство, яке таки живе у Львові і яке я дуже люблю)
6. http://vorobus.com – нещодавно читаний блог Ігоря Воробуса, про Львів і не тільки
7. http://yellowglasses.com.ua – блог Христі Слободян, мега-позитивний і про все на світі, жовтосонячний, як і сама Христя
8. https://halcja.wordpress.com – блог Гальці, для мене рекордстментки по читанню книжок:)
9. http://www.takadumka.com.ua – блог Оксанки Скоц, трохи поезії і багато роздумів про життя;)
10. http://www.hrobak.com.ua – блог Юлі Джали або майстерня хробака, ну хіба його не варто почитати навіть заради самої назви? дуже позитивна людина, з якою вдалося розвіртуалитися)
11. http://noteswife.blogspot.sk – блог Оксани, дуже молодий блог, якось випадково на нього натрапила, але цікавий)
Ну от, з блогами я визначилася, хоча їх набагато більше.

А тепер мої запитання, і зовсім не про ваші блоги:Р
1. як думаєте, ваше ім’я вам пасує чи ви хотіли би називатися якось інакше?
2. чи вірите ви в забобони або таке інше? чорних котів обминаєте?)))
3. якби дозволяли умови, яку б домашню тваринку (будь-яку, ну хоч динозавра) мали і чому?
4. поділіться своїм рецептиком доброго настрою, ну таким, щоб от взяв, зробив і настрій піднявся(я потім його випробую на собі)))
5. чи маєте нездійснену мрію(ну я, от наприклад, мало не щодня мрію про чарівну паличку, яку використовувала б в дуже банальних цілях – прибирала і варила їсти)?
6. яку маєте найулюбленішу книжку?
7. де би ви хотіли жити і в якому часі?
8. коли з вами в останнє відбувалися дива(порожня маршрутка в час пік))))?
9. чи сміялися ви колись так, щоб аж до сліз і потім два дні живіт болів, як після пресу?
10. які сни вам сняться? кольорові, з відчуттями, реалістичні чи не дуже, екшн чи мелодрами? чи взагалі нічого не показують?
11. скільки разів ви посміхнулися, поки відповідали на запитання?)))

Знаю, що дехто вже по три рази естафету прийняв і напевно змучився відповідати, тому можна не відповідати на мої запитання, або ж не на всі.

Цьом-цьом папа, я пішла спати, бо якщо ще трохи тут посиджу, то переїм печенька і будуть мені снитися цигани, а я боюся:)

Про французьке виховання і іншу “продитячу” літературу

Передмова: вже не вперше переконуюся в тому, що Господь вклинює в моє життя «щось» чи «когось» саме тоді, коли воно мені дійсно треба, а не тоді, коли я думаю, що воно мені треба чи хочу, щоб воно мало місце в моєму житті.  І щоб не перенавантажувати небесні сили конкретними бажаннями я в своїх розмовах з Богом прошу дати мені мудрості зрозуміти, що ж мені все таки треба і знайти шляхи, як я можу цього досягнути. І добрий Боженька завжди підкидує пару ідей і підсвічує небесним ліхтариком якийсь темний закапелок моєї душі з потрібними відповідями, куди я ще не заглядала.

От, нарешті поділюся з вами враженнями про дві дуже різні, але надзвичайно схожі книжки з серії “про виховання дітей”.
Перша це книжечка “ЯК СЛУХАТИ, ЩОБ ДІТИ З НАМИ ГОВОРИЛИ, ЯК ГОВОРИТИ, ЩОБ ДІТИ НАС СЛУХАЛИ” авторства Адель Фабер і Елейн Мазліш, видавництво “Свічадо“, а друга “ФРАНЦУЗЬКЕ ВИХОВАННЯ” авторства Памели Дракерман, видавництво “Часопис “Критика”.

Але спочатку трошки історії, як ті книжки мене знайшли;)
Після народження Андрійка і, відповідно, зменшенням дози моєї уваги до Ульки, мала Уляська почала привертати до себе увагу абсолютним неслухнянством. В нас був період безпричинних і щоденних “не хочу-не буду”. А мені на фоні невиспаності і перевтоми легше було на неї крикнути (бо тоді мала хоча би піднімала на мене голову і кричала до мене “не кисьи на мене!”), щоб вона все таки мене послухалася. Я почувалася не мамою, а мачухою… страшенно не люблю кричати до малої, а говорити спокійно в мене вже не було сили і терпіння. Каюся, але таке було:(
Знову виліз “комплекс поганої мами”(про який я навіть була написала допис, але не зважилася його оприлюднити) і вже було почалася чергова мамська криза «я-погана-мама-і-як-поділити-себе-на-двох-дітей-і-чоловіка-і-про-себе-кохану-не-забути”. Треба було щось робити, щоб знову знайти спільну мову з Улькою. Нам же було так добре, коли ми могли домовитися і без жодного крику дійти спільного рішення.
І коли я фактично вже була в стані скаженої білочки, добрий Боженька буквально тицьнув мені пальцем на оте “щось робити” – коліжанка Алка вже вкотре згадала мені про першу книжечку, і потішилася, що книжечка вийшла в українському перекладі.
Я за оту першу книжку бралася разів два, але якось тоді вона мені не читалася. Російський переклад і електронний варіант книжки не дуже сприяли читанню. Але, по великому рахунку, тоді просто ще не настав час на неї. Бо прочитай я її раніше, ця книжка не справила би на мене того враження, яке справила потім.
Я здається вже згадувала, що не забобонна, але в знаки вірю. Треба їх тільки розглядіти і зрозуміти, на що ж Небо хоче звернути нашу увагу. Ну погодьтеся, що це не просто співпадіння: в часі, коли в мене стояло питання “як мені говорити з дитиною, щоб вона мене слухала”,  мені підсунули під ніс ЖИВУ друковану книжку з такою ж назвою та ще й в українському перекладі. Та ще й до того всього я якраз їхала на Україну! Звичайно, що по приїзді до Льова я замовила собі книженцію на видавництві, а попри неї ще купу подібної літератури.
Сказати, що книжка справила на мене велике враження це те саме, що сказати, ніби я не дуже люблю читати. Книжка, без перебільшень, змінила моє уявлення про спілкування з дітьми і саме виховання в цілому. Після прочитання такої по першому разу, мені подумалося, що я просто не з того боку дивилася на себе як на маму і на батьківство взагалі. Якось більше акцентувала увагу на тому, що бути мамою і гарно виховати дитину означає дати тій дитині все необхідне для її повноцінного розвитку: морального, фізичного, духовного, психологічного, творчого і так далі. А ще до виховання дітей ставилася як до обов’язку батьків. Але ж то не конче має бути обов’язок! То має бути їх внутрішня необхідність і потреба – як от дихати чи випити зранку кави:) Бо, напевно, якщо до виховання дітей ставитися не як до обов’язку, а як до чогось надзвичайно приємного і життєво необхідного і …. і… і чогось такого бажаного і класного і ненапряжного і без думок «я погана мама», то тоді все буде виходити якнайкраще.
Це суто моя думка і ви не мусите з нею погоджуватися, але я відкрила для себе новий рівень того, як можна спокійно спілкуватися з дітьми. Що це, насамперед, вислухати дитину, зрозуміти її почуття і потреби, дозволити дитині відчути, що її розуміють і сприймають всерйоз і що її не просто слухають, а реально чують, а вже потім навчити дитину всякого такого іншого необхідного для виживання в цьому світі. Не буду лукавити – в мене й далі бувають періоди, коли крикнути до малої легше ніж стати навколішки(щоб бути її зросту) і спокійно вислухати, що вона каже… особливо, коли ми кудись спішимося чи переходимо дорогу… І я навіть менше-більше спокійно реагую на її “мама-мама, а сьо я пвидумава! ходи показью”)))
Зараз я перечитую цю книжку по-третьому разу і знову знаходжу для себе щось нове), збираюся з думками, аналізую, приміряю на себе і на малу Уляну і вже не так хаотично пробую застосовувати на практиці.
Сама книжка дуже цікаво, лаконічно і доступно подає інформацію, а ще дає дуже навіть конкретні поради, як можна поступити в тій чи іншій ситуації. В книжці описано реальні випадки з життя реальних батьків і дітей, їх поведінку в реальних ситуаціях. В кожному розділі подано не тільки інформацію, але й вказівки, як її застосувати. Є завдання, які треба виконати. А ще є дуже короткі конспекти (на одну сторінку) по кожному розділу, які просто можна перексерити і понаставляти по хаті, щоб завжди було перед очима.
Зараз це в мене настільна книга, і маю такий намір розказати про неї конкретніше, про те, як її застосовувала і що з того вийшло. Так що далі буде;)))

А друга книжка мене теж довго чекала: в російському перекладі під назвою “Французские дети не плюются едой” і в електронному варіанті видалася страшенно нудною і ні про що. Тож прочитавши перший розділ я її закинула. Але вона мене все таки знайшла в книгарні “Є” в українському перекладі і під іншою назвою. То ж і її купила.
Ця книжечка в зовсім іншому стилі: тут нема конкретних вказівок що і як робити. Це щось як щоденник вражень однієї мами-американки, яка народжувала в Франції. Тут буде порівняння двох систем виховання: американської і французької. Деколи авторка, як мама (на мою думку), реально тупила і в якихось таких банальних ситуаціях поводилася як безпомічна істота. Або ж описує якісь дуже повсякденні і “само-собою-розуміється” речі як щось таке мега-нововідкрите для себе. Але загалом книжка дуже і дуже цікава. Я для себе багато цікавого дізналася про французів, їх систему освіти і принципи їхнього виховання. Багато чого з описаного я й так застосовую на практиці, але і багато чого я взяла для себе нового і корисного.
І можете почитати враження ще одної мами від французького виховання;)

Так що раджу прочитати обидві книжки. І якщо перша, на мій погляд, то є “маст хев-маст рід” для кожних батьків, друга теж дасть вам багато приємних і корисних вражень.
До речі, першу книжку “Як слухати, щоб діти з нами говорили, як говорити, щоб діти нас слухали” і ще купу інших  я замовляла на видавництві через інтернет. Доставили додому за 2 дні, розрахувалася після отримання книжок. Так що раджу, якщо не знайдете в книгарнях, можна замовити безпосередньо на видавництві.
А взагалі, якщо цікавитеся літературою для батьків, загляньте у відділ “сім’я та виховання“. Там є багато чудових і корисних книжок, недорого і українською;)
Другу книжку я купляла у книгарні “Є”. Можливо, вона там ще є. Буде цікаво!

З цими книжечками долучаюся до Христіних “маминих конспектів“.

Про дощ, піцу і шматочок літа

Я люблю дощ, а дощ любить мене… У нас це взаємно, я вже переконалася, бо як тільки я напланую якусь прогулянку трохи дальше від дому – дощик відразу тут як тут.
Це так… передмова, а почалося все з того, що Улька вчора сказала: “мама, я хосю піссю” Я довго перепитувалася що саме вона хоче і коли мала сказала, що “а давай зявка підем на піссю, з куковузкою і бабаською…” я зрозуміла що то має бути піца з кукурузкою і ковбаскою))) Ура, моя дитина захотіла щось з’їсти! Тому на сьогодні пообіцяла малій Ульці піццу.
І попри вчорашню жару сьогоднішній ранок був прикольно-прохолодним з обіцянкою дощу на “трохи згодом буду падати…” Улька, як і передбачалося, прокинулася з запитанням “а коли ми йдемо на піссю?” Тому ми поснідали і почали збиратися. Я захотіла в центр погуляти – не пропускати ж таку чудесну погоду на гуляння біля дому;) Улька в маршрутці весь час питалася чи “ми взє пвиїхави на піссю і кови ми взє будем їськи піссю? І так щиро вона це запитувала, що до нас посміхалася “половина маршрутки”. Поміж то дитина “пекла колачики” і пхала їх в пічку (ну, знаєте таку дитячу потішку? – печу-печу колачики, і маленькі, і великі, в пічку в пічку шуррррр!) На словах “в піську піську шууууувввввв!!!!” до нас вже посміхалася “вся маршрутка”=)))) А потім була ще “совока-вовона касю вавива…” з голосним “…а сьому не даааавввввва!!!!” і ми нарешті приїхали в центр.
А от центр вже зустрів нас справжнім львівським дощиком. Парасолька одна – тому її несла Уляна. По цій же причині моє тіло зазнало прямого контакту з дощиком і скажу я вам, що це не було аж так неприємно=)
Потім було як в мультфільмі “мама, мама, а я буду неськи пасьольку, а ти візьми Няню на вуськи, а я взє змуууусьивася….” Якось ми все таки добігли до піцерії і нам нарешті принесли “Піссю з куковузкою і бабаською”.
Там же ми придбали шматочок літа: в піцерію зайшов хлопчик десь так років 12-ти з просто бомбезними букетиками маків, волошок і ромашок. І мені аж запахло отим таким жарким літом, полем і прибитою дощем пилюкою… Хлопчик, певно, не вперше продає квіти, бо вторгував мені аж два букетики: спочатку я вагалася між волошками і маками, а він так натхненно і щиро розповідав, що…що…
Ну от бувають такі люди, що коли вони щось говорять, то той хто їх слухає відразу ж бачить і відчуває все те, про що ці чарівники слова розповідають: “а волошки як зав’януть ви можете їх висушити і пити потім чай” – звичайні слова, звичайна фраза, але мені зразу ж уявляється, як я сиджу в вікні, споглядаю дощ і п’ю волошковий чай, “…а маки… понюхайте як вони пахнуть! полем і пшеницею” і я втикаюся носом в мокрі від дощу маки і вони мені Дійсно Пахнуть Пшеницею!!!, а дощові капельки приємно лоскочуть носа:))) “…а я вам два букетики продам дешевше” і я не витримую – беру обидва. Добре, що я не запитувала, скільки коштують ромашки, бо малий напевно і їх би мені продав;)
А потім ми, з букетиком літа і вимоклі до нитки (бо дощик так добряче припустив) нарешті добралися додому. Улька тицьнула букетик бусі Олі під носа з словами “це для тебе”

і почала розповідати, що ми їли піцу і змокли і Няня “фовоня”(холодна, типу змерзла) і ми привезли додому “кусьосьок піссьи” і так далі…,
а я вловила повний захвату вираз обличчя мами, коли вона побачила цей букетик і подумала: “і чому квіти завжди дарують з приводу чогось там? вони ж не такі дорогі, а стільки задоволення приносять. Банальний букетик польових квітів чи китичка городніх, куплена у якоїсь бабусі, а не в квітковому магазині, так шалено піднімає настрій, що жодні троянди на це не здатні”.
Тому моя книжечка рецептів доброго настрою поповнилася ще одним: дарувати собі і рідним і без жодної на те причини отакі от простенькі букетики квітів. Бо ж так приємно сидіти з горнятком кави і споглядати дощ за вікном, якщо по цей бік вікна висвічує росою в макових пелюстках ось такий от шматочок літа…

Мама “в квадраті”

Привітик, народ!

Знаю, що я трохи (майже на місяць) пропала, але в мене на те є одна маленька, симпатична і дуже поважна причина – я вдруге стала мамою! (якось воно трохи кумедно звучить “мама по другому разу”, я ж уже й так мама, а тут знову стала мамою… “мама в квадраті”, так би сказати:) Та-та, маємо маленького Андрійка, і нам вже три тижні=)

Для початку, в кінці лютого до нас приїхала буся Оля – в гості і помагати, бо мені вже було дуже важко ходити, і Андрійко в пузіку так вовтузився, що аж дихання деколи перехоплювало. Улька перший тиждень від баби Олі не відходила ні на крок, таке враження, що дитина взагалі забула, що в неї ще мама і тато є. Виглядало то приблизно так:

Як то добре, я вам скажу, коли мама приїжджає в гості: в мене вдома такої ідеальної чистоти ніколи ще не було, посуд я вже й не пам’ятаю, коли в останнє мила, а Улька за місяць, здається, кілограми два як мінімум прибавила – в бусі Олі талант – відгодовувати малу:)
А дальше, в останній день лютого, натхнення Христею з її “мрійниками 2014“, я нарешті доробила свою дошку мрій, планів, захцянок і всяких там хочу. Вийшов в мене такий собі коллаж з усіляких милих серцю і настрійпіднімаючих дрібничок, фотографій, листівок, улюблених висловів:

А ще, моя “дрімборд” безстрокова – бо на неї можна чіпляти нові бажання і мрії, а ті що вже збулися – знімати, хоча, знімати ті, що збулися, наразі ще не хочеться))) З своєю нелюбов’ю до дат і термінів і часових обмежень, моя візуалізація бажань і мрій діє поки ті бажання і мрії не збудуться, хоча, з другої сторони, ті бажання розписані на весь рік… якась я трохи непослідовна, але так мені те мріяння відчувається наразі)))
Доробила я дошку, весь вечір її споглядала і уявляла, як то воно буде, і доуявлялася, що наступного дня побігла в лікарню, бо Андрійко слова “скоро буду” сприйняв, напевно, дуже буквально=) Так що отака от візуалізація бажань все таки працює краще за звичайний списочок;)
А дальше я полежала в лікарні ще кілька днів, і наш Андрійко вирішив, що йому вже пора. Народжувати дитину у Словаччині трохи інакше як в Україні. По-перше, тут страхова медицина, тому лежиш ти в роддомі і тебе нічого не обходить, взагалі: всі ліки тобі дають, сніданок, обід і вечерю (смачно, до-речі) приносять в палату, медперсонал уважний і привітний. Коли народився Андрійко, то для малюка треба мати лише підгузки і вологі серветки. І все. Шапочки, сорочечки, пеленки, кремчики і все інше дає лікарня. І навіть дитяче харчування в разі потреби тобі приносять, разом з бутилочкою, з якої малявку догодовувати треба. Комфортно і якось так зовсім не по-лікарняному.

Бути мамою по другому разу, я вам скажу, то вже зовсім інші відчуття: друга дитина вже якось спокійніше сприймається, бо вже знаєш, як з нею поводитися, вже нема того страху, що “я ж їй руки поламаю, поки переодягну”, і не бігаєш щоп’ять хвилин перевіряти, чи то мацьопство дихає, бо вже в курсі, що така малеча вміє просто дуже-дуже міцно спати, і пальці по кілька раз на день не перераховуєш (мені чомусь весь час здавалося, що в Ульки пальчиків забагато))), бо знаєш, що ніякий пальчик нікуди не пропав і новий не виріс… та багато чого інакшого;)
А ще появилося відчуття вини, бо Ульці тепер уваги приділяється менше, Андрійко ж на першому місці, так би сказати…
А ще розумієш, що обидвох дітей любиш однаково, бо я собі того якось не дуже уявляла, як то я буду любити ще когось крім Ульки:)
І тепер, коли не можна, мені страшно хочеться всяких некорисних смаколикиів – рибки копченої, ковбаски гострої, чогось дуже жирного смачного і калорійного… а не можна(
Зате Уляська молодець – братика сприйняла нормально: помагає мені, підгузки викидує в смітник, пильнує, щоб не плакав (зразу мене кличе, бо “батик Андійко пасє), цілує його, гладить, тулиться до нього,… любить, одним словом, а я з того дуже тішуся. А ще їй дуже цікаво процес годування ну і всякі “братикові” речі: в автокріслі погойдатися, в калясці полежати, з бутилочки чайочок попити…

Отакі от наші справи:)))

Ще почитаємося, па-па

Коли “внутрішнє я” захотіло, щоб йому надали слово і що з того вийшло…

Попередження: замітка буде довга, напевно трохи нудна і без фото. Це так-би сказати, моє “внутрішнє Я” захотіло собі вибалакатися, а “зовнішнє Я” йому милостиво дозволило це зробити і навіть ризикнуло оту балаканину оприлюднити;)))
Так що, автор допису не “зовнішнє і свідоме Я(ЯЗ), яке майже завжди пише тільки те, що думає і ретельно обдумує те, що пише”, а “Я внутрішнє(ЯВ) – імпульсивне і геть нерозважливе у тому, що балакає, тому пише те, що відчуває і зовсім не думає, чи варто то все писати”. 

Я внутрішнє: “Зима якби вже майже закінчується, а вона, здається, тільки-но починається… отакий от парадокс: як тільки в мене появився весняний настрій, а ЯЗ тільки-но почало підозрювати його появу – саме час витягати зимові чоботи, а то і ялинку знову ставити…
А ще ми вже цілий місяць прожили в новому році і моє ЯЗ дуже переймається тим, що ще не напланувало собі планів і не намріяло мрій на наступний 2014 рік. Я знаю, що планувати новий рік, зазвичай, прийнято до його початку і всі, хто мав бажання, це вже зробили, але…  Але, знову ж таки – парадокс – для мене початок нового року з новим роком якось зовсім не асоціюється, ну так вже я то відчуваю. Правда, ЯЗ щороку ці мої відчуття ігнорувало і вперто пов’язувало початок календарного року з початком нового року в своєму житті… Я в розумінні того, що ЯЗ сприймало новий рік як новий етап в житті, нову дистанцію на забіг по загадуванню-виконанню нових мрій, бажань, планів. Але то якось вже так є, що всі зовнішні Я, в своїй більшості, чекають на новий рік як на привід проаналізувати старий і напланувати новий наступний.  І зовсім не хочуть дослухатися до нас – внутрішніх Я, які кажуть, що щось нове в житті має починатися не з першого січня, а тоді, коли появиться бажання оте щось нове розпочати… ну… тобто, коли ми – внутрішні Я, почнемо відчувати необхідність розпочати оте щось нове… От.
Але для зовнішніх людських Я властиво очікувати на якусь визначну дату, щоб розпочати у нашому спільному житті щось нове: постановляють собі з понеділка робити зарядку, з першого числа сідають на дієту, з нового року починають зовсім нове життя…. і так далі. Наївні… думають, що воно так і буде і зовсім не враховують того, що якщо ми – внутрішні Я, не захочемо робити зарядку чи сидіти на дієті, то жоден понеділок чи перше число чи інша дата нас до цього не змусять. Ну хіба що сила волі зовнішнього Я змусить те все робити… Але де ж тут задоволення від зробленого? Без задоволення від виконаної роботи, я вам скажу,  жодне Я, ні внутрішнє, ні зовнішнє, довго не протягне, що би сила волі там не робила.
А скажіть мені ще таке, якщо мені  захочеться робити зарядку в середу, наприклад, то чому би нам ту зарядку не розпочати робити саме з середи?  Але якщо моє ЯЗ запнеться і скаже “Та ну…. середа, якось не вписується в графік, давай з понеділка вже точно”, то в понеділок, коли ЯЗ проснеться і якщо згадає, що обіцяло собі розпочати робити зарядку, я йому скажу: “А тепер мені не хочеться, тому чекай, коли я знову захочу робити зарядку, або ж роби її на силу… і ніякого задоволення від того мати не будеш”. Якщо сила волі переможе, то ЯЗ буде мордувати нас обох зарядкою. Правда, моє особисте ЯЗ трохи ліниве, тому воно скаже “Та ну її, ту зарядку, може з наступного понеділка….” і ще собі трохи поспить.
Як результат – в нас була купа понеділків, з яких ми починали робити зарядку, яку ми так і не робили.
Напрошується висновок: “треба слухатися свого ЯВ і не чекати на якусь спеціальну дату для того, щоб розпочинати робити те, що хочеться робити просто зараз“.

Хоча мушу визнати, це логічно, зручно і розумно – коли ЯЗ ділить своє життя на певні дати-періоди, складає списки справ чи чого іншого і встановлює терміни на їх виконання-здійснення.  Бо моє ЯЗ трохи забудькувате, а я часто хочу все й одразу, тому моє ЯЗ просто змушене всі мої хочу записувати, щоб потім не забути про них. МИ обоє маємо велику схильність все по поличках розкладати, систематизувати, зводити все до чогось спільного і складати списки: що зробити, що почитати, що подивитися, що спробувати, що… і ще дуже багато що:))) І я точно знаю, що ми такі не одні, еге ж?
Цього нового року бажання планувати “новий етап в житті на наступний рік” в мене зовсім не було, як завжди. Моє ЯЗ читало замітки знайомих про їх плани і мрії на наступний рік, і ми обоє дуже тішилася за них і думали, що як це класно отак намріяти собі наступний рік, мати на це час і натхнення робити дошки мрій, складати списки бажань і так далі. Бо особисто в мене була проблема саме з натхненням, а точніше, натхнення вимріювати-виплановувати наступний рік в мене взагалі не було. Відповідно, моє ЯЗ теж не мало настрою це все робити. Тільки уявіть собі – нам було лінь вимріювати наступний рік!
І знаєте що? Моє ЯЗ прислухалося до моїх відчуттів і не стало змушувати нас визначатися з планами на 2014 отак прямо з грудня-січня. Як кажуть словаки, моє ЯЗ викашлялося на всі ті дати і “бо так заведено” і вирішило чекати відповідного настрою і бажання, щоб розпочати наш власний новий рік в житті.
А сьогодні ми разом проснулися з отаким от настроєм і бажанням – визначитися з своїми “хочу” і “маю то зробити” на наступний… е-е-ееее, – просто визначитися. Я все ще проти дат і термінів, тому ЯЗ вирішило не встановлювати якихось конкретних часових меж.
Тож МИ вирішили просто відвідати нашу країну бажань, поселити туди нових мешканців, урочисто відправити на пенсію  старичків, а ще всі ті бажаннячка гарно помістити на дошку мрій, щоб ЯЗ щодня могло їх візуально споглядати і перечитувати. Це буде кращим стимулом до їх виконання, ніж встановлювати собі на то якийсь конкретний період. От.”

Я зовнішнє: “Отакий от допис в мене (чи то в моїх Я) написався…на одному диханні, так би сказати.
Напевно, все таки варто трохи частіше дослухатися до свого внутрішнього Я, бути деколи імпульсивною і не роздумувати над тим, чи треба то робити саме сьогодні чи ще зачекати відповідної дати… Ні, не так… сформулюю то інакше – “не треба чекати на якусь особливу дату, щоб зробити те, що вам хочеться зробити просто зараз“.
А просто зараз в вікна присвітило сонечко, і сніг від учора майже весь розтопився… і моє внутрішнє Я захотіло провести в квартирі генеральне прибирання, так що я побігла, поки воно не передумало;)))

Чао)

Як до нас приходив Миколай

Хоч і з величезним запізненням, але все таки розкажу, як до нас приходив Миколай.
А Миколай до нас приходив теж з запізненням – не 19-го, а на вихідних: хотілося, щоб Улька зранку не йшла в садок, а могла добре натішитися подарунками, та й щоб коханий чоловік міг спостерігати, як малеча зранку знайде подарунки. Бо ті дитячі емоції і враження вартує бачити)))
Але за порядком:
Тиждень до Миколая ми Ульці активно розказували історію про того ж Миколая, хто він такий, і що має помічника – ангелика, який наглядає за дітками, чи вони чемні і відносить Миколаю їх листи з проханнями про подарунки. Улька то дуже серйозно сприймала, перепитувала, і кожного вечора просила казку про Миколая.
А в суботу зранку у нас на ялинці з’явився ось такий ангелик:

Шила його сама (випробувала свою нову швейну машинку – все таки то є річ))), в п’ятницю ввечері. Уляні казала, що то буде зайчик.
В суботу зранку: “мама, мама, там анєвик на мальинці є!” – ще сонна Улька сховалася за двері і так з-за рогу того ангелика одним оком розглядала. А потім таким підозрілим поглядом в мене і “то ти звобива анєвика, гмммм?”. Я в шоці, що мала щось тай запідозрила, почала віднєкуватися “та ні, то не я, я не знаю коли той ангелик прилетів. Але бачиш, я тобі казала, що ангелик прилетить і буде за тобою спостерігати чи ти чемна. Ми потім Миколаю лист напишемо і дамо ангелику, щоб передав.” Уляська здається повірила, і вже поближче підійшла до ялинки – розглядала ангелика.
Дальше цілий день в мене була ідеальна дитина: все робила з першого разу, а не коли 100 разів повторити, не капризувала, не кричала, що щось їй там хочеться (буває таке деколи). Тільки ходила і заглядала на ангелика, чи є і чи на неї дивиться. Я цілий день підтримувала версію ангелика-помічника Миколая. Найважче було те все говорити і поводитися серйозно – так що під кінець дня я й сама майже повірила в того ангелика))).
По обіді ми писали лист Миколаю, вірніше – малювали. За лист окреме велике дякую Христі.
Улька до того процесу підійшла серйозно: малювала все, що там треба було написати. Намалювала себе, щоб Миколай знав, кому подарунки має принести, маму і тата:

а потім ще бабусь і дідусів:

а потім малювали подарунки, які Улька хотіла для себе і для рідних (ляльку, динозаврика, бульки, цукерку і братика):

От, потім намальований лист Уляська поставила під ялинку біля ангелика, і ходила заглядала, чи ангелик ще його не забрав.
Дальше в нас був похід по магазинах за продуктами, і поки коханий чоловік з дитиною виходили з дому, я встигла заховати ангелика і лист, а на місці листа залишила маленьку шоколадку (за ідею з шоколадкою дякую Юлі).
Коли ми верталися з магазину, Уляна ще в ліфті розпитувала “а ти нє зяєсь(знаєш), анєвик забав вист(лист) Миковаю?” і як тільки зайшли до хати, першим ділом бігла дивитися, чи ангелик ще є. Ангелика, ясне діло, не було. Мала ходила по хаті з криками “Анєєєєєєвик, ти дє?”, а потім побачила, що замість листа є шоколадка. То було щось, я вам скажу. Улька була в такому захваті, що ого-го. До тепер згадує, що ангелик їй шоколадку лишив на ялинці.
А зранку під ялинкою були подарунки (під подушку не вмістилися;), емоції, щасливі оченята, радісні вигуки “А ти нє зяєсь, сьо там мозє бути?”. І було відео і купа знимок, як Улька ті подарунки розпаковує. Були, бо Улька ще той фотограф – мусіла маму і тата теж зазнимкувати під ялинкою і якимось чином всі фотографії витерла((( Ми то виявили аж на другий день, так що вже було пізно щось дофотографовувати-перефотографовувати. Шкода, але вже як є. Добре, що написання листа Миколаю перед тим перекинули на комп’ютер.
От такий “квест”, як назвав то мій коханий чоловік, у нас був з Миколаєм. Ідея не зовсім моя – десь колись на блогах вичитала про ельфа помічника Санта Клауса, який поселяється в домі майже за місяць до Різдва і наглядає за дітьми, а потім те все розказує Санта Клаусу. Я згадала про це в п’ятницю, згадала, що дуже доречно розказували малій про ангелика-помічника, і подумала, що бодай на один день можна того ангелика поселити вдома. Так як купити якогось симпатичного-пристойного не вдалося, прийшлося в пришвидшеному темпі шити самій, але мені сподобалося. Давно заглядаюся на ангеликів-тільд, а в інтернеті можна знайти все, і викрійки, і як шити. Пошився дуже швидко, я вам скажу, за дві годинки десь. Я навіть жодного разу нічого не порола, а для мене то взагалі прогрес)))
Так що, дасть Бог дочекати наступного року, ангелик прилетить до нас трохи швидше. Дуже вже хороший стимул для дитини бути чемною, нехай навіть той один день)
І ще кілька слів про придуманий Христею лист – дуже хороша річ: і для батьків, і для дітей. Улька ще не дуже все розуміла, але в цілому хто такий Миколай тепер знає. Наступного року ми будем на рік старші, тому, думаю, такий лист будем писати і вивчати більш змістовно.
Так що Христі ще раз велиииике дякую, що поділилася такою хорошою ідеєю з листом:)
Для звітності: Ульці 3 рочки і 3 місяці)))

Па-па, почитаємось:)

Мій особистий шматочок щастя…

Привітик:)

В мене сьогодні дуже позитивний день! Якось так ніби й нічого особливого не сталося, але настрій аж через верх, і навіть зараз в 22-33 мені хочеться щось робити-писати-в’язати і так далі)
Як дуже точно замітила Natali…світ складається більше з дрібничок, як маленькі пазли. Іноді достатньо однієї маленької детальки і настрій вже йде круто вгору...”, а в мене таких пазликів-детальок сьогодні назбиралося ого-го! Так що мені конче треба з кимось тими пазликами поділитися. А з ким же ділитися як не з вами?
Ранок в мене почався з 10 години (я нарешті виспалася!!!), кави і очікуваного подарунку, правда чекала я на нього зовсім не сьогодні, а десь так за тиждень. Позавчора під вечір ми замовили мені швейну машинку в одному з словацьких інтернет-магазинчиків, а її сьогодні зранку вже привезли! Оце оперативно, я вам скажу. Машинка крутезна просто: має 20 видів швів, шиє, вишиває, зашиває, штопає, пришиває гудзики і зіпи і напевно ще купу всього робить, я ще наразі її тільки вивчаю) Кому цікаво – машинка AEG 210, купляли тут. Я машинкою тішуся як мала дитина, по-моєму, з такою ж любов’ю в очах я дивлюся на коханого чоловіка і дитину)))
Ну хіба не красуня? Напевно, я її все-таки якось назву, бо планів на неї маю цілу купу;) А так приємніше працювати буде…

Дальше прогулянка по магазинах за всякими дрібничками і нитками до машинки звичайно ж. Магазини в Левіце зараз такі різдвяні-різдвяні! Хоча в мене ще осінь, якось різдвяний настрій не поспішає, а зимою мені ще навіть і не пахне… Але все одно, та різдвяна атрибутика дуже надихає.
Потім я забрала Ульку з садочку, погода суперова, то ми трохи пішли ще по магазинах і погуляти в парк. Магазини ми перейшли швидко – зайшли в парочку китайських, купили, що треба і все. До слова, китайські магазинчики з китайським товаром тут досить популярні. Вони так і називаються: китайський магазин або Азія-шоп. В них є абсолютно все: від одягу до взуття, від килимів до декору, від канцтоварів до посуду і ще всяких таких різних дрібничок. І всі ті дрібнички хоч і китайської якості (а деколи це зовсім непогана якість), зате дуже-предуже яскраві і гарні. Особливо мене тішать шкарпетки. Таких кольорів і орнаментів я в Україні ніколи не бачила. У мене скоро буде ціла колекція шкарпеток, але про шкарпетки будем балакати пізніше. Улька ці магазини теж любить, бо там можна ховатися поза одяг і міряти все, що вдасться стягнути. Сьогодні міряла шапку з “манкою”, тобто, з мавпою. Просто в нас це “манкі” і ніяк інакше)

А ще в цих китайських магазинчиках можна взяти собі вішачки безкоштовно чи непотрібні коробки, буває треба на одяг чи взуття. І якщо вішачки ще можна купити, то звичайні коробки якось не дуже. Хоча і коробки продаються – гарні, візерунчасті і трохи дорогі як на коробку) Оцю коробку я просто не могла не взяти. Вона стояла за дверима магазину в купі непотрібних коробок і, напевно, чекала на мене:)

Вона мене так посміхнула, що ну, а всього лиш коробка з-під взуття…
І я накупляла собі всього потрохи для своїх рукоробок, от:

А ще я НАРЕШТІ поклеїла свої смайлооголошення. Але хтось мене випередив, то ж я і собі взяла посмішку)

Дальше був парк. Парк був довго – цілу годину. Ми вже, в принципі, йшли додому, але в парку якраз позгрібали опале листя в велетенські купи. Звичайно ж, що Уляська не пропустила жодної. Вона в них просто падала, катулялася в листі, підкидувала листя догори, кидала ним в мене, кричала “мама, фофафуй Няню!”, і пищала-реготалася-тішилася…, а я її фотографувала і реготалася з неї) І всі люди, що проходили повз нас, теж тішилися, а якась бабця навіть зупинилася, сперлася на свою сумку-візок і спостерігала за малою, і ТАК щиро посміхалася, що й аж мені стало ще приємніше ніж було.

А потім Няня забрала в мене фотознімачку і сама фотографувала: небо, листя, свої ноги(вона любить), ліхтарі і дерева.

Потім ми нарешті добралися додому.
“Вав, то Няні, то моє!!!” – реакція на швейну машинку. “Ні, то моя!” – в мені зразу проснувся “власник”, але мала вже стояла роздивлялася машинку. А потім почала крутити колесом, і засунула кусок паперу під голку зі словами “я буду вобити дийки”. Секунд через 30 після того, як побачила машинку, перший раз в житті… ЯККККК???? як вона допетрала, що де як крутити і що там має робитися? А потім її зацікавила коробка з-під машинки. Надовго. Вгадайте, де моя дитина?

На всі мої “Улька, не чіпай машинку, це небезпечно” мала реагувала незмінним “сьо-сьо ти казєсь, мам?” і робила вигляд, що не розуміє мене, але ми досягли компромісу: мені машинка, їй коробка:)
Пів на дванадцяту ночі, масяня сопе в сусідній кімнаті, за пів години вже буде завтра, а я все ще сиджу і посміхаюся… згадую свої сьогоднішні пазлики щастя і посміхаюся-посміхаюся-посміхаюся)))) Хороший день був, позитивний, багато пазликів склалося до купи і я задоволена…
Додам зараз ще фото і йду спати, так що цікавих мені і вам снів на ніч;)

П.С. о, це ж якраз для конкурсу від МЖО: ми сьогодні, хоч і не дуже анонімно, посміхнули всіх людей в парку ну і маю таку надію, що смайлооголошення теж когось посміхнуть;)

І ще: в ночі і при ліхтарях осінь в парку особливо кольорова!

Дві історії про Уляну: історія перша: «Про Улянку маленьку»

Гааалло (то словаки так кажуть Hello))))))
Вже давно збираюся написати про своїх Улян, і щось ніяк не можу закінчити;-Р
Нарешті дописала про Уляну малу, так що далі буде багато слів і трохи фоток. Як цікаво і не нудно, то вперед!В вересні нашій маленькій Улянці виповнилося три рочки. А три роки це вам не абищо! Це вже ого-го як багацько))) принаймні, для мами і тата)
Якось ті діти так швидко ростуть, що ну! Ніби і довго кожен день тягнеться, але якщо потім отак сісти і обдумати ті три роки, то це все мега швидко пройшло: спочатку було «ой, нам вже 1 тиждень; а вже 10 днів; ого, які ми великі – нам цілий місяць!», а потім вже було 3 місяці, пів року, рік… Другий і третій рік якось взагалі як один день пройшли… А що далі? Не встигнемо оком кліпнути, як мала якогось фраєра (словацькою- хлопець:) приведе знайомитися. От пишу про Уляську, пробую згадати, як вона цей рік росла, що навчилася робити, як змінювалася, і з жахом розумію – що мало що можу згадати як і коли саме то було! А це ж цілий рік! Це третина життя моєї малої доці! І за цей рік ой як багато всього сталося… Добре, що фотографій купа, хоч по них можна щось трохи відновити в пам’яті).

За третій рік свого життя Улянка дуже підросла і змінилася, навчилася цілу купу всього нового. В таких малих дітях ці всі зміни ще дуже замітні. Якщо коротко, то за рік часу мала Улька дуже подорослішала: і в фізичному плані, і в розумовому, і соціальних навиків набула: навчилася хитрувати, придумувати, притворятися, випрошувати, бити на жалість і навіть домовлятися і переконувати і торгуватися за те, що їй треба! Для трирічної дитини це дуже навіть корисні навики)))
Десь з місяць по двох рочках почала дивитися повнометражні мультики, співпереживати героям, підглядати «куньо», закривати нам з коханим чоловіком очі і казати «тато не дивися, то стьясне куньо, закйий оськи», включати-виключати комп’ютер, зупиняти відео, якщо треба десь відійти, малювати спочатку кружочки-крапки, потім палички, потім зігзаги, сонечка, маму з татом, крокодильчика, пташку… принаймні, малює такі деталі як очі-ніс-ротик-вушка-волосся-руки і ноги… найкраще, якщо вдасться малювати по стінах). А ще дуже любить різати щось ножницями… на мільйон кусочків) Останнім в нас різався кусок пінопласту…
А ще почала ходити в садок, на англійську мову і на малювання. Всюди – з задоволенням.
Розмовляє українсько-російсько-словацько-англійськими словами, хоч і не чітко, бо завжди спішиться сказати все і зразу) А тепер ще й пісеньки співає: якусь словацькою, і англійською кілька наспівує.
І ще одне досягнення за цей рік, з якого особисто я дуже тішуся – буквально місяців за два після другого рочку Улька без проблем далася спати сама: в окремому ліжку і в окремій кімнаті. Спочатку я присипляла, а за місяць часу просто вкладали в ліжко, бажали на добраніч і все – дитина засинає сама. Це купу часу економить, я вам скажу. А ще баба Оля навчила молитися, то Уля тепер (як нагадаю) ввечері просить в Бозі здоров’ячка для «мами, тата, бусі, діда, Няні і всіх-всіх-всіх», і коли гуляємо біля костьолу, каже, що треба йти помолитися до Бозі.
От скільки всього пригадалося, я вас ще не втомила? Ще трошки)

На три рочки ми влаштували Ульці невеличке свято – з шариками, тортом і подарунками. Найбільше наша дитина зацінила магнітофон і ліхтарика. До тепер спить з ліхтариком в руці і з включеною музикою. І підсвічує ліхтариком все що попаде під той ліхтарик)


В садочку Улясю теж вітали
Але вона була недовольна, напевно тому, що торт несправжній)
От, ніби і не дуже довга історія вийшла, але ж як довго мені писалася)))

Па-па, до наступної історії;)

Хворієте? Приємного чаювання!

А знаєте, навіть коли хворієш, то це не так вже і страшно… Вилазять всілякі приємні  маленькі дрібнички, на які при “здоровій голові” просто не звертаєш уваги, і є купа часу на “просто полежати – подумати”. А ще лікування може виявитися надзвичайно приємним, смачним і просто дуже-предуже красивим. Ось таким чайочком я лікуюся від кашлю


Чай специфічний – його треба заливати холодною водою. Тоді зберігаються якісь там корисні речовини, а чайок фактично зразу же набуває насиченого яскраво-темно-фіолетового кольору.

А потім доливати гарячої води. На смак і запах як дуже-дуже розбавлений стандартний червоний чай з гібіскусу – трохи кисленький. Смакує з медом.
Поки “заварюю” такий чайок, відчуваю себе чаклункою, що замішує якесь любовне зілля… направду, – особливий чай, по-особливому смакує, і дуже додає настрою:)

А якщо заварити неправильно, тобто, відразу залити гарячою водою, то колір буде яскраво блакитний, майже бірюзовий. Але не довго, за хвилинку помутніє і стане якогось невідомого сіро-буро-малинового неприємного кольору.

Ви все таки не хворійте, такий чайочок можна попити і просто так, він протипоказів не має (наскільки я вичитала), а настрою додасть точно. Особливо листопадовими похмурими ранками;)))